Такі-от думки повністю заполонили Ренсомову увагу, і збігло, либонь, кілька годин, доки його не привів до тями звук, цілковито несподіваний у цьому місці і за цих обставин, — звук людського голосу. Опам’ятавшись, він побачив, що навколо немає більше жодної рибини, крім його власної — вона ледь-ледь ворушила плавцями, — а попереду, зовсім недалеко, виднівся Нелюд, який уже не втікав, а навпаки, поволі наближався до Ренсома. Ворог сидів, обхопивши себе руками, наче від холоду; очі в нього зовсім запливли, все тіло набрякло і посиніло, нога була, вочевидь, зламана, а рот перекривився від болю.

— Ренсоме, — озвався він слабким голосом.

Ренсом промовчав, бо не мав жодного наміру дати йому нагоду продовжити свою ідіотську гру.

— Ренсоме, — знову жалібно протягнув Нелюд, — заради Бога, поговоріть зі мною.

Ренсом окинув його здивованим поглядом: по щоках у нього котилися сльози.

— Благаю, Ренсоме, не відштовхуйте мене, — продовжував він. — Скажіть, що сталося? Що вони з нами зробили? Ви весь в крові… а в мене зламана нога… — тут його мову увірвало здушене ридання.

— Хто ви такий? — різко запитав Ренсом.

— Ох, Ренсоме, та не прикидайтесь, ви ж мене знаєте, — забубнів далі Вестонів голос. — Я — Вестон, а ви — Ренсом, Елвін Ренсом, філолог із Лестерського коледжу в Кембриджі. Так, визнаю, у нас були непорозуміння… я помилявся, пробачте мені. Ренсоме, ви ж не покинете мене помирати у цьому жахливому місці, правда?

— Звідки ви знаєте арамейську? — спитав Ренсом, не зводячи з Вестонової подоби пильного погляду.

— Арамейську? Про що це ви? Послухайте, негарно насміхатися над людиною при смерті…

— Невже ви й справді Вестон? — перепитав Ренсом, якому почало вже здаватися, що Вестонова душа таки повернулася у тіло.

— Та хто ж іще? — ледь не плачучи, відповів той надтріснутим голосом.

— І де ж ви були досі? — поцікавився Ренсом.

Вестона — якщо тільки то був Вестон — пробрав дрож.

— А де ми? — запитав він.

— На Переландрі… себто на Венері, — відказав Ренсом.

— Ви знайшли мій космічний корабель?

— Я бачив його тільки звіддалік, — мовив Ренсом. — Уявлення не маю, де він може бути зараз — швидше за все, десь за кількасот миль звідси.

— То що — ми у пастці? — мало не зойкнув Вестон. Ренсом не відповів, і тоді він похилив голову і розплакався, мов дитина.

— Ну, годі вам, годі, — озвався врешті-решт Ренсом. — Не варто брати все аж так близько до серця. Хтозна, чи у кращому становищі ви були б зараз навіть на Землі — там же йде війна, пам’ятаєте? Можливо, німці вже розбомбили Лондон так, що від міста не зосталося каменя на камені! — Трішки зачекав і, побачивши, що Вестон ніяк не заспокоїться, додав: — Ну ж бо, вище голову! Зрештою, це ж тільки смерть, всі ми коли-небудь та помремо. Води нам не бракує, а голод без спраги не такий уже й страшний. Чи ви, може, боїтеся втонути? Повірте, отримати багнетну рану або захворіти на рак — набагато гірше.