Коли вони десь уже вчетверте вибігли з лісу, просто попереду заграло різнобарвними переливами море. Нелюд мчав далі так, наче різниця між сушею і водою його зовсім не стосувалася; почувся гучний сплеск, і Ренсом побачив трохи віддалік від берега голову, що темніла на тлі мідяних хвиль. Що ж, чудово: якщо йому й пощастило колись сягнути успіху у якомусь виді спорту, то це було саме плавання. Він пірнув і собі, на мить утратив Нелюда з очей, та потім, виринувши на поверхню й відкинувши з очей мокре волосся — воно за останні тижні добряче відросло, — знову його побачив і здивувався: ворог буцім сидів, випроставшись, просто на воді. Приглянувшись, Ренсом збагнув, що Нелюд сидить на чималій рибині. Вочевидь, сонні чари оповивали тільки острів, бо рибина з вершником на спині розвинула вже неабияку швидкість. Вестонова подобизна саме нахилилася вперед, до риб’ячої голови, і щось там робила — що саме, Ренсомові не було видно, та він анітрохи не сумнівався, що вже хто-хто, а ця почвара точно зуміє примусити будь-яку тварину стрімголов мчати вперед, не тямлячи себе від жаху.

На мить його охопив було справжній відчай, але йому геть вилетіло з голови, як сильно ці дивовижні морські скакуни прив’язані до людини. Не минуло й секунди, як навколо нього зібралася вже ціла зграя рибин, що одна поперед одну то вистрибували понад водою, то тикалися носом Ренсомові в руки, стараючись привернути до себе увагу. Проте хоч як вони запобігали його ласки, вибратися на слизьку спину першої-ліпшої рибини, яка трапилася під руку, було все ж нелегко, а відстань між ним та втікачем тим часом стрімко зростала. Та ось кінець кінцем він всівся-таки у заглибині за великою головою з витрішкуватими очима, стиснув колінами боки, підштовхнув свого коня п’ятками і зашепотів йому на вухо якісь ласкаві та підбадьорливі слова, всіляко намагаючись розворушити його, розбудити у ньому запал та наснагу, додати завзяття. Рибина відразу ж помчала вперед, та скільки Ренсом не вдивлявся у блискітливу поверхню, Нелюда ніде не було видно — все загородив гребінь високої хвилі, яка котилася йому назустріч. Утікач, без сумніву, знаходився вже за цим гребенем. Минуло кільканадцять секунд, поки Ренсом усвідомив, що турбуватися, властиво, немає про що — морські тварини й самі чудово знали, куди плисти. Пологий схил хвилі аж рябів від великих лискучих рибин: за кожною тягнувся жовтий пінистий слід, а деякі викидали вгору блискітливі струмені. Схоже, Нелюд не врахував, що інстинкт спонукав усіх їх неухильно прямувати за тією рибиною, на чиїй спині сиділа людина; така рибина, либонь, автоматично ставала у їхніх очах ватажком цілої зграї. Ось і тепер усі вони мчали вперед впевнено, без найменшого вагання, немов гончаки, що взяли слід, або граки, що вертаються додому з теплих країв. Піднявшись на гребінь хвилі, Ренсом побачив просто перед собою широку западину, дуже схожу на долину десь у його рідній стороні. Біля підніжжя протилежного схилу, ген-ген попереду, темніла маленька, начеб іграшкова постать Нелюда, а між нею і Ренсомом у кілька шерег вишикувалася вся риб’яча зграя. Стало зрозуміло, що відірватися від погоні ворогові не вдасться; Ренсом полював на нього з рибинами, а вони вже зі сліду не зіб’ються, цього можна було не боятися. Він гучно розреготався, а тоді на все горло проревів: «І в мене пси спартанського заводу, руді та вислогубі!»