Напевне, він знову заснув, бо коли отямився, стояв уже білий день. Нелюд і далі виднівся попереду, а риб’яча зграя так само намагалася не відстати від нього. Птахів ніде не було видно. Тільки тепер Ренсомові вдалося нарешті тверезо оцінити своє становище. Судячи з його досвіду, людському розуму властивий один цікавий недолік: потрапивши на іншу планету, людина спершу геть забуває про її справжній розмір. Новий світ видається таким малим у порівнянні з мандрівкою через безмежні космічні простори, що відстані всередині цього світу не мають уже жодного значення — складається враження, що будь-які два місця на Марсі чи на Венері розташовані по сусідству, наче дві дільниці одного міста. І щойно тепер, коли Ренсом, вже вкотре оглядаючи виднокіл, не бачив нічого, крім золотого небесного склепіння і розбурханого моря, він зрозумів, наскільки безглуздими є такі уявлення. Навіть якщо на Переландрі є континенти, цілком можливо, що його відділяє від найближчого з них обшир завбільшки з Тихий океан, а чи й більший. Втім, у нього й не було особливих підстав сподіватися на існування якихось там континентів, та що там казати — навіть на те, що океанами цієї планети дрейфує багато плавучих островів, які до того ж рівномірно розподілені по всій її поверхні. Навіть якщо припустити, що ці острови довільно розкидані по ділянці площею нехай і в тисячу квадратних миль, то все одно це тільки крихітна плямка у неозорому океані, який справіку котить хвилі світом, не набагато меншим за світ людей. Невдовзі його рибина втомиться. Вона й так уже пливе не так швидко, як спочатку. Нелюд, звісно, свою рибину не пошкодує і підганятиме її вперед, аж доки не зажене до смерті. Але йому, Ренсомові, таке не до снаги. Розмірковуючи про все це, він дивився вперед і раптом аж похолов: одна з рибин, які пливли попереду, цілком свідомо, вочевидь, вийшла зі строю, випустила вгору пінистий струмінь, пірнула і знову з’явилася на поверхні за кілька ярдів від нього, віддавшись на волю хвиль. Незабаром вона вже зникла з очей далеко позаду. Отак. Остаточно, мабуть, вибилася з сил і не могла й далі витримувати шалений темп гонитви.

І тут усі переживання, всі муки минулого дня і дуже нелегкої ночі враз немов навалилися на Ренсома нестерпним тягарем — це стало важким, надзвичайно важким випробуванням для його віри. Пустинні морські простори, а ще більше — думки й почуття, породжені смаком водоростей, заронили у його душу сумнів. Чи й справді цей світ належить тим, хто називає себе Владарем і Владаркою? Хіба може таке бути, щоб величезну частину світу, створеного буцім суто для них, займав безбережний океан, де вони ніколи не зможуть жити? Таж від самої думки про це на цілу милю віддає неймовірною наївністю та непомірним антропоцентризмом! А та велика заповідь, від якої начебто залежить геть усе, — хіба ж вона й справді така вже важлива? Яке, власне, діло цим-от величним, увінчаним жовтою піною валам і тому химерному людові, котрий живе під ними, до того, переночує двійко якихось нікчемних створінь на скелі, що загубилася десь у безмежжі океану, чи не переночує? Він переконався, що переландрійські події дуже нагадують історію, описану у Книзі Буття, і вважав, що на власному досвіді пізнає те, у що інші люди тільки вірять, але й це тепер стрімко втрачало в його очах усілякий сенс. Кінець кінцем, це тільки зайвий раз доводить, що і тут, і там розумові на самому світанку свого буття властиво вигадувати різні безглузді табу. Воно, звісно, гарно балакати собі про Малелділа, але де ж Він, той Малелділ? Якщо цей неозорий океан про щось і говорить, то про щось зовсім інше. Він каже, що, як і в будь-якому іншому пустельному на позір просторі, у ньому хтось таки живе, але аж ніяк не Бог, який створив людину на свій образ і подобу, а сама Невідомість, якій споконвіку немає жодного діла ні до людини, ні до її життя. А за океаном починається космос — безмежна, неосяжна для розуму порожнеча. Марно Ренсом нагадував собі, що побував у цьому «космосі» і знайшов там Небеса, де життю притаманна така повнота, якій і цього безмежжя ледве чи вистачить. Тепер усе це здавалося просто сном. Його думки нараз заполонили ідеї, що їх він раніше часто-густо брав на сміх, іронічно величаючи «примарою емпіризму», — він готовий був схилитися перед великим міфом нашого часу, перед усіма тими туманностями і галактиками, світловими роками та еволюційними теоріями, породженими елементарною арифметикою моторошними перспективами, у порівнянні з якими геть усе, що мало якийсь сенс для нашої душі, перетворювалося на побічний продукт первозданного хаосу. Досі Ренсом завжди применшував значущість цього міфу і доволі зневажливо відгукувався про властиві йому безглузді перебільшення, блазенське схиляння перед величиною і простором, нестримне маніпулювання цифрами. Навіть тепер його розум намагався чинити опір, та серце вже не звертало на нього особливої уваги. Десь у глибині душі Ренсом знав, що розмір насправді має чи не найменше значення, що велич матеріального всесвіту, перед якою він уже готовий був схилити голову, залежить безпосередньо від його власної здатності порівнювати величини і творити міфи, що просте поєднання чисел не може саме по собі викликати у нас благоговіння і жах, доки ми власноруч не надамо йому ореолу грізної таємничості, який у дійсності притаманний тому чи іншому числу не більше, ніж, приміром, бухгалтерській відомості. Проте все це видавалося тепер голою абстракцією, далекою від реального життя. Безмежжя й самотність потроху брали над ним гору.