— Я скажу вам, у чому правда, — сказав за кілька хвилин Вестон.
— У чому?
— Маленька дитина навшпиньки скрадається сходами, тихо-тихо прочиняє двері й одним оком зазирає до кімнати, де лежить мертве тіло її бабці, а тоді стрімголов утікає, і її ще довго мучать страшні сни. Таке велетенське мертве тіло, знаєте.
— І де ж тут правда?
— Бачте, дитині відомо про всесвіт щось таке, що і наука, і релігія з усіх сил намагаються приховати.
Ренсом промовчав.
— Можна згадати багато різного, — повів далі Вестон. — Скажімо, діти бояться йти через цвинтар поночі, і дорослі з них сміються, але ж діти просто знають більше за дорослих. У Центральній Африці тубільці глупої ночі одягають маски і казна-що в них виробляють, а місіонери та чиновники називають це забобонами. Та ні, просто чорним відомо про світ більше, ніж білим. Зашкарублі панотці на дублінських задвірках до смерті лякають недоумкуватих дітлахів своїми страшними історіями. Ви скажете — вони всі неосвічені та затуркані. Але ж ні, вони якраз добре все розуміють і помиляються хіба в тому, що вважають, ніби існує якийсь спосіб урятуватися. Так от: порятунку немає. Ось такий він, справжній усесвіт, таким він завжди був і таким завжди буде. Саме в цьому весь його сенс.
— Заждіть, я не зовсім розумію… — почав було Ренсом, та Вестон перебив його:
— Тому так важливо жити якомога довше. Все добре — тут; це така собі тоненька шкаралупа, яку ми називаємо життям, вона тільки назовні, суто для видимості, а всередині — той інший,
— Ніхто не мусить туди йти, — мовив Ренсом.
— Знаю я, у що ви вірите, — відказав Вестон. — Але ви помиляєтесь. Вашу віру розділяє тільки невеликий прошарок цивілізованих людей. Людство загалом обізнане з усім цим набагато краще. Воно знає — як про це знав, приміром, Гомер, — що всі, геть усі померлі провалюються у темряву, під шкаралупу. А там уже немає жодного глузду, тільки щем та глум, розклад і гниль. Примари. Першому-ліпшому дикунові відомо, що геть усі духи ненавидять живих, бо ті ще тішаться життям по той бік шкаралупи; так стара карга ненавидить вродливу дівчину. Авжеж, духів треба боятися. Все одно рано чи пізно станеш таким самим.
— Ви не вірите в Бога, — озвався Ренсом.
— Ну, це вже трохи інша річ, — сказав Вестон. — В дитинстві я ходив до церкви так само, як і ви. До речі, де-не-де у Біблії набагато більше сенсу, ніж здається вам, віруючим. Хіба ж там не сказано, що Бог є Богом живих? Не мертвих, зауважте. У тому-то й уся суть. Можливо, ваш Бог і справді існує — це, зрештою, не так уже й важливо. Звісно, зараз ви цього не розумієте, та нічого, колись збагнете. Послухайте, навряд чи ви добре усвідомили, наскільки тоненькою є ота зовнішня шкаралупа, яку ми називаємо життям. Уявіть собі всесвіт як велетенську кулю, покриту ззовні такою собі тонесенькою шкаралупкою. Але пам’ятайте: тут мова не про простір, а про час. Так от, у найкращому випадку ця шкаралупа завтовшки років сімдесят, не більше. Ми народжуємось на поверхні, і протягом усього свого життя осідаємо дедалі глибше і глибше, аж доки остаточно не провалюємось у непроглядну пітьму, що панує всередині кулі; це і є смерть. Якщо ваш Бог існує, то Він аж ніяк не всередині кулі — Він назовні, наче місяць. Провалившись всередину, ми випадаємо з Його поля зору; все, Йому більше нема до нас діла, за нами Він не піде. Ви, ясна річ, скажете, що Бог перебуває поза часом — і втішитеся. Але ж це значить, що Він назовні, на світлі й свіжому повітрі, тоді як ми — у часі, ми йдемо, як кажуть, з ним у ногу. Тобто, з Його погляду, ми йдемо геть, у те, що Він вважає небуттям, і куди сам ніколи не піде. Оце й усе, що ми маємо і що мали. Можливо, Бог і справді існує у тому, що ви називаєте «життям»; можливо, Його не існує. Зрештою, яка нам різниця? Ми й так тут довго не затримаємось!