Зненацька Ренсомові кулаки замість Вестонового тіла струсонули повітря. Він перебував у такому стані, що не зразу й збагнув, що трапилося, не міг повірити, що Нелюд утікає. Це секундне замішання було тільки на руку ворогові: Ренсом отямився якраз вчасно, щоб побачити, як той зникає у лісі, сильно накульгуючи та по-собачому завиваючи від болю; одна рука у нього безживно теліпалася збоку. Ренсом метнувся за ним, не зразу розгледів поміж деревами, та потім таки побачив і побіг щодуху слідом, але наздогнати втікача ніяк не вдавалося. Вельми химерна то була гонитва; з затінку вони один по одному вихоплювалися на світло, а тоді знову пірнали в тінь, то збігали вниз, то піднімалися вгору схилами пагорбів, які повільно пропливали островом. Проминули дракона, що спав, обвившись довкола дерева; проминули й Владарку, яка лагідно посміхалася уві сні. Пробігаючи повз неї, Нелюд зігнувся, підняв ліву руку і вже зібрався було всадити їй у тіло кігті, та, озирнувшись, побачив, що Ренсом ось-ось його наздожене, і не наважився зупинитися. Так вони пробігли повз цілу зграю чималих птахів із помаранчевим пір’ям, які стояли на одній нозі, сховавши голову під крило; скидалися на акуратно підстрижені і рясно всипані квітами кущики. Проминули жовтих, схожих на кенгуру тварин — вони де парами, а де й цілими сім’ями лежали навзнак і міцно спали, склавши на грудях короткі передні лапки, немов хрестоносці на середньовічних надгробках. Пригнувшись, промчали під гілками, на яких спали, мирно, по-дитячому похропуючи, деревні свині. Продерлися крізь зарості бульбашкових дерев, і потоки запашної води на мить змили з них усю втому. То був справді великий острів. Вони вибігли з лісу і понеслися розлогою лукою, то жовтою, то сріблястою, по кісточки, а де-не-де й по пояс у духмяній траві. Ось попереду знову замріли на дні долини дерева, та поки їм вдалося до них дістатися, гай уже вінчав вершину височенького пагорба. Ренсомові все ніяк не вдавалося наздогнати свого супротивника. Він не міг збагнути, як може така-от скалічена істота бігти так швидко. Якщо вона підвернула ногу — а судячи з того, як вона накульгує, так і є, — то кожен крок має завдавати їй нестерпного болю. Потім в голові у нього промайнув жахливий здогад: а що, коли від болю страждають тільки вцілілі рештки Вестонової свідомості, а не сам Нелюд? Думка про те, що створіння, яке колись належало до людського роду, створіння, вигодуване жінкою, можливо, ще й зараз скніє у жалюгідній подобі свого тіла, поневолене безсердечною почварою, тільки подвоїла Ренсомову ненависть, не схожу на жодне інше почуття такого штибу — адже сили вона не забирала, а навпаки, лишень додавала.