Робити було нічого — лишень чекати, доки розвидниться. Зусібіч долинала гучна луна, і Ренсом вирішив, що вони якимсь геть незбагненним чином потрапили до вузької затоки, затиснутої поміж скелястими берегами. До світанку було ще, либонь, дуже багато часу, і це йому зовсім не подобалося. Він постановив не відходити від тіла, доки не огляне його при денному світлі; можливо, доведеться зробити ще щось, аби воно точно ніколи вже не ожило. Що ж, а тим часом залишається тільки одне — чекати. Сиділося на кам’янистому березі не дуже зручно, а коли Ренсом спробував було на щось опертися, то наштовхнувся на шкарубку скелясту стіну. Втім, він так знесилів, що якийсь час втішався самою тільки можливістю спокійно посидіти — нічого більше йому й не хотілося. Та невдовзі до нього стала повертатися сила, а з нею — і бажання діяти.

Ренсом намагався, як міг, пришвидшити плин часу. «Що ж, — сказав він сам собі, — для того, щоб угадати час якомога точніше, варто припустити, що минуло його зовсім, зовсім небагато, а тоді відняти ще дві години». Щоб відволіктися, він детально, по порядку відновив у пам’яті все, що пережив на Переландрі, а тоді заходився цитувати усі, які тільки міг пригадати, уривки з «Іліади», «Одісеї», «Енеїди», «Пісні про Роланда», «Втраченого раю», «Калевали», «Полювання на снарка», і навіть віршик про фонетичні закони германських мов, що його сам склав ще у перший рік навчання в університеті, довго згадуючи кожну строфу, яка не спливала у пам’яті відразу. Далі розв’язав шахову задачу та спробував у загальних рисах накидати в голові розділ для книги, яку писав на Землі. Раз по раз його заливали при цьому хвилі понурої апатії. Проте виявилося, що всього цього мало — ранок усе не приходив.

Врешті-решт йому почало здаватися, що нічого, крім цієї безконечної ночі, він уже й не пам’ятає. Не вірилося, щоб навіть для людини, яка недремно рахує кожну хвилину, дванадцять годин могли тягнутися так довго. А ще цей невпинний шум, надокучливий, наче камінець у черевику! Ренсом раптом із подивом помітив, що тут немає легенького нічного вітерцю, до якого він уже звик на Переландрі. Дивно було й те — втім, ця думка з’явилася у нього тільки пізніше, — що око не могло зачепитися навіть за гребені хвиль, які завжди легенько фосфоресціювали у темряві переландрійської ночі. Поволі-поволі в голові у Ренсома почало вимальовуватися ймовірне пояснення обидвох цих фактів; якщо все й справді так, тоді зрозуміло, чому ночі немає ні кінця, ні краю. Припущення було надто жахливе, щоб дати волю страхові, тож він, намагаючись не втрачати самовладання, незграбно підвівся — тіло у нього геть заклякло від довгого сидіння — і наосліп пішов уздовж берега, виставивши вперед руки. Рухався він дуже повільно, та вже невдовзі вперся у скелясту стіну. Став навшпиньки і спробував сягнути руками якомога вище, але там не було нічого, крім холодного каменю. «Спокійно, тільки спокійно… у страху великі очі», прошепотів Ренсом сам до себе, і навпомацки рушив назад. Дістався до Нелюдового тіла, проминув його і подався берегом далі, та не пройшов і двадцяти кроків, як наштовхнувся руками — так вийшло, що саме підняв їх над головою, — на склепіння, яке з кожним кроком опускалося щораз нижче й нижче. Ще трохи — і йому довелося просуватися далі навкарачки. Було цілком зрозуміло, що склепіння там змикається з берегом.