Від розпачу у Ренсома ледь не підкошувалися ноги. Він якось повернувся до Нелюдового тіла і всівся на березі. Сумнівів не зосталося. Чекати ранку марно — його тут не буде довіку; хтозна, можливо, він і так уже чекає цілу добу. Гучне відлуння, затхле повітря, сам запах цього місця — все підтверджувало страшний здогад. Либонь, коли Нелюд затягнув його під воду, їх випадково — на це був хіба один шанс зі ста — затягнуло до розщелини у скелях, розташованої нижче за рівень моря, а потім викинуло на берег у якомусь гроті. А якщо спробувати повернутися назад тим же шляхом? Ренсом наосліп пройшов трохи до води, посковзуючись на мокрій гальці, і тут вода сама пішла йому назустріч: хвиля збила його з ніг, провирувала над головою, а за якусь мить уже покотилася назад, і він зумів утриматися на місці тільки тому, що розпластався на камінні, щосили намагаючись якомога міцніше за нього вхопитися. Ні, заходити у воду не можна — йому лишень потрощить усі ребра об кам’яні стіни. Якби було світло та висока скеля, щоб із неї пірнути, то, можливо, й пощастило б одразу зануритися до самого дна і пошукати вихід… і то навряд. Втім, який сенс про це міркувати — все одно тут темно, хоч око вийми.

Повітря у печері було не надто свіже, та все ж звідкись надходило — інша річ, чи вдалося б йому до того отвору дістатися. На гаючи часу, він заходився обстежувати кам’яну стіну, що починалася відразу за берегом. Ситуація виглядала невтішно, але десь у глибині душі в Ренсома жевріла слабенька надія на те, що ця печера кудись та веде. Так збігло трохи часу, і ось він намацав у стіні на висоті приблизно трьох футів якусь заглибину. Подумав спершу, що вона має лишень кілька дюймів завглибшки, але руки намацали всередині тільки порожнечу; тоді він вибрався на уступ і обережно зробив кілька кроків уперед. Правою ногою наступив на щось гостре, аж зойкнув від болю і став просуватися далі ще обережніше. Вперся у стіну, рівну і високу — до верху не дотягнувся, скільки не старався, — і повернув праворуч; невдовзі стіна закінчилася, і можна було знову йти прямо, та майже відразу він сильно вдарився об щось великим пальцем босої ноги і якусь хвилину не міг ступити й кроку. Коли біль трохи вщух, Ренсом опустився навкарачки; складалося враження, що навколо — сила-силенна каменів, від найменших до найбільших, але йому якось вдавалося пробиратися поміж ними. Хвилин десять він успішно просувався вгору доволі крутим схилом — де повз уперед ковзким гравієм, де перелазив через більші камені, — а тоді знову наткнувся на прямовисну скелю. Виявилося, що і тут десь на висоті грудей є заглибина — цим разом зовсім вузька. Він виліз на уступ і притиснувся лицем до каменя, мацаючи руками обабіч — ану ж пощастить якось пройти далі.