На хвилину запала тиша, а тоді Малакандра звернувся до Ренсома:

— Ти краще це зрозумієш, якщо порівняєш із чимось зі свого світу.

— Гадаю, я збагнув, про що мова, — сказав Ренсом. — Один із Малелділових найближчих послідовників у нашому світі говорив так: коли діти у великій родині сягнуть повноліття, ті, хто опікувався їхнім майном і кого вони, можливо, й на очі ніколи не бачили, мають віддати їм геть усе.

— Ти добре все зрозумів, — мовила Переландра. — Так і співучий звір залишає німу мамку, яка його вигодувала.

— Співучий звір? — перепитав Ренсом. — Я радо дізнався би про нього більше.

— У цих звірів немає молока, тому їхніх дітей завжди вигодовує самка іншого виду — велика й гарна, але німа. Доки співучий звір маленький, він живе разом із її власними дітьми і в усьому їй кориться, та коли виростає, то перетворюється на одне з найтендітніших і найславніших створінь у цьому світі й іде від неї. Вона ж лишень зачудовано дослухається згодом до його пісні.

— Навіщо Малелділ звелів, щоб це було саме так?

— Запитай іще, навіщо Малелділ створив, наприклад, мене, — відповіла Переландра. — Досить сказати, що властиві цим істотам звичаї багато чому навчать Владаря і Владарку мого світу та їхніх дітей. Але час настав, тож годі про це.

— Який час?

— Час світання, — відгукнувся котрийсь із голосів чи й обидва разом. Втім, Ренсома цієї миті схвилював не голос, а щось інше, набагато важливіше, і серце у нього забилося швидше.

— Світання? — перепитав він. — Отже, все гаразд? Владарка знайшла Владаря?

— Сьогодні народився світ, — мовив Малакандра. — Сьогодні вперше двоє створінь із нижніх світів, два образи Малелділа, що дихають і розмножуються як тварини, зроблять крок, який не зуміли зробити твої прабатьки, і посядуть престол, для них призначений. Такого ще не бувало. У твоєму світі цього не сталося, відтак там відбулися події ще величніші — але не такі. Й оскільки ті величніші події відбулися на Тулкандрі, тут відбувається щось зовсім інше.

— Поглянь, в Елвіна підкошуються ноги, — сказав другий голос.

— Утішся, — вів далі Малакандра, — це не твоя заслуга. Тебе не позначено величчю, хоч ти й зумів відвернути таке страшне лихо, що Глибокі Небеса споглядають на тебе із немалим зачудуванням. Тож утішся, сину Адамів, у своїй слабкості. Він не кладе тобі на карб жодної заслуги. Прийми цей присуд і радій; не бійся, що понесеш на своїх плечах тягар цього світу. Поглянь, ти ж сам ходиш по ньому — отже, це він несе тебе на собі.

— Вони прийдуть сюди? — спитав Ренсом трохи згодом.

— Так, вони вже підіймаються на гору, — сказала Переландра. — Настає час і для нас — час створити собі подобу, адже їм важко бачити нас, коли ми залишаємось такими, якими є зараз.