— Добре сказано, — погодився Малакандра. — Але в якому вигляді нам постати перед ними, щоб виявити їм честь?

— З’явімось перед сином Адама, — запропонувала Переландра. — Він — людина, тож зуміє пояснити нам, що приємно їхнім чуттям.

— Щось я бачу навіть тепер… — невпевнено протягнув Ренсом.

— Хіба годиться, щоб Владар напружував зір, аби побачити тих, хто прийшов віддати йому шану? — мовила Переландра. — Поглянь-но ось на це і скажи, що думаєш.

Надзвичайно слабке, ледь-ледь помітне для ока світло, яке зазвичай з’являється там, де перебуває елділ, раптом зникло. Разом із ним зникли і встелені червоними квітами вершини, і тихе озерце; натомість навколо Ренсома зненацька здійнявся справжній смерч із неймовірних, страхітливих образів. Із шаленою швидкістю повз нього крізь якісь химерні куби та об’ємні семикутники пролітали і зникали у безмежній чорній пустці всіяні очима стовпи, сліпучі спалахи полум’я, кігті, дзьоби, велетенські сніжинки найнеймовірніших обрисів… «Досить! Не можу більше!» — закричав він, і все скінчилося так само раптово, як і почалося. Ренсом приголомшено оглянувся навколо — і квіти, й озерце знову були тут, наче нікуди й не зникали, — а тоді постарався пояснити елділам, що таке видовище — то для людини трохи занадто. «Що ж, подивись на оце», — мовили голоси. Він уже дещо неохоче знову підвів погляд і далеко між двома гірськими вершинами по той бік долини побачив два колеса, що ніби котилися йому назустріч. Нічого більше — лишень два колеса, які дуже повільно котилися одне всередині іншого. В них не було нічого жахливого — хіба лишень велетенський розмір, — проте водночас вони не мали для нього і якогось особливого значення. Тож Ренсом попросив елділів спробувати ще й утретє. І тут на протилежному березі озера постали раптом дві людські постаті.

Вищі за сорнів — тих велетнів, з якими йому довелося познайомитися на Марсі, — вони були на зріст десь футів із тридцять і пломеніли білим вогнем, ніби розжарене до білого залізо. На тлі червоних гір обриси їхніх тіл, здавалося, легенько, м’яко струменіли, текли, так, ніби постійність видимої форми у них підтримувалася невпинним стрімким рухом матерії; схожий вигляд має, приміром, водоспад або полум’я. По краях, трішки вглиб від поверхні ці тіла навіть видавалися прозорими, посередині ж світло крізь них уже не проходило.

Коли Ренсом дивився просто на них, йому здавалося, ніби вони мчать прямо до нього на шаленій швидкості, і лишень відвівши погляд, він переконувався, що вони все ж стоять на місці. Можливо, почасти таке враження можна було пояснити тим, що за постатями розвівалося їхнє довге, блискуче волосся, немов розмаяне сильним вітром. Втім, якщо в долині і віяв вітер, то хіба аж ніяк не подібний на звичайний, адже жодна пелюстка не ворушилася, а озерце не бралося брижами. Стояли вони не зовсім вертикально відносно землі, але для Ренсома (як і для мене тоді, коли мені самому довелося зустрітися з елділом) це виглядало так, наче елділ власне й стоїть вертикально, а от долина — та й, либонь, ціла Переландра — ні з того ні з сього накренилася. Йому пригадалося, як колись давно, на Марсі, Оярса сказав йому: «Я перебуваю тут зовсім не так, як ти», і він збагнув, що елділи і справді рухаються, хоч щодо нього самого перебувають зараз у статичному положенні. Планета, яка, доки він на ній знаходився, неминуче здавалася йому нерухомою, для них пливла небесами, тож у своїй, небесній системі координат їм доводилося рухатися, щоб залишатися в долині і не відстати від неї. Якби вони зупинилися, то промайнули б повз нього із швидкістю блискавки, і він ледве чи зумів би їх навіть помітити, адже Переландра оберталася і навколо власної осі, і довкола Сонця.