XVI

XVI

У повітрі пролунав чистий, немов далекий звук дзвонів, безтілесний голос — і Ренсома пройняв дрож.

— Вони ступили на сушу і піднімаються сюди, — почув він.

— Син Адама з Тулкандри вже тут, — озвався і другий голос.

— Поглянь на нього і проймися любов’ю, — мовив перший голос. — Він — усього лишень порох, наділений здатністю дихати, і найлегший наш доторк миттєво його розплотить. Найкращі думки, які приходять йому до голови, змішуються часом із такими помислами, що варто нам тільки припустити подумки щось подібне, як наше світло вмить згасне навіки. Але тіло його — то тіло Малелділа, і гріхи йому прощено. Саме його ім’я звучить мовою того краю, де він народився, як Елвін — «друг елділів».

— Як багато ти знаєш! — здивувався другий голос.

— Я побував під небом Тулкандри, яку він називає Теллус, — відповів перший. — У повітрі там аж рояться темні створіння, десь так, як у Глибоких Небесах — світлі. Я чув, як поневолені мешканці того світу розмовляють різними, розділеними мовами, і Елвін багато розповідав мені про свою планету.

За цими словами Ренсом зрозумів, що перед ним — Оярса Малакандри, великий правитель Марса. Ясна річ, він не впізнав його по голосу — голоси елділів не відрізняються один від одного. У цих голосах немає нічого тілесного, нічого від легенів чи уст, і завдяки чому вони сягають людських вух — відомо тільки самим елділам.

— Якщо можна, Оярсо, — мовив Ренсом, — повідай мені, з ким ти розмовляєш.

— Це Оярса, — відказав той. — Тут мене так не величають. Я Оярса на своїй планеті, а тут я тільки Малакандра.

— А я — Переландра, — докинув другий голос.

— Не розумію, — сказав Ренсом. — Владарка говорила мені, що в цьому світі немає елділів.

— Просто досі вони не бачили мого обличчя, — відповів другий голос, — хіба тоді, коли воно проглядало в океанських просторах, у небесному склепінні, в островах, печерах і деревах. Мені не було поставлено тут правити ними, та поки вони були молоді, я правила всім решта. Я зробила цей світ круглим, коли він відділився від Арболу. Я випряла тут повітря і зіткала склепіння неба. Я звела Тверду Землю і цю священну гору — так навчив мене Малелділ. Усе, що співає, все, що літає, все, що плаває моїми грудьми, все, що прокладає ходи у моїх найсокровенніших глибинах, — все це належало мені. Сьогодні ж усе це в мене забирають. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Він тебе не зрозуміє, — озвався правитель Малакандри. — Подумає, що це для тебе велике горе.

— Але ж він нічого такого не говорив, Малакандро.

— Твоя правда, не говорив. Це ще одна з тих дивних звичок, що їх набули діти Адама.