Ренсом розповідав, що тіла в елділів були білі, але над плечима у них палахкотіло різнобарвне сяйво, яке струменіло вгору шиєю та обличчям, а над головою розгорталося, утворюючи щось схоже на плюмаж або німб. Він стверджує, що до певної міри пам’ятає ті кольори — тобто, мабуть, упізнав би їх, якби побачив знову, — але, скільки не намагався, не може відтворити в уяві їхній зоровий образ або їх назвати. Звісно, годі було поділитися цим із багатьма людьми, але всі, з ким ми таки про це поговорили, сходяться на одному: мабуть, такі-ото безтілесні істоти, з’являючись перед нами, впливають безпосередньо на певні частини нашого мозку, а не на сітківку ока. Отже, цілком можливо, ми зазнаємо тоді тих вражень, що їх мали б зазнавати, якби наші очі могли сприймати кольори, котрі виходять за межі звичного для нас спектру. «Плюмажі» або ж німби у елділів вельми різнилися між собою. Оярса Малакандри сяяв холодними, ранковими барвами, чистими і ясними, з металевим відливом; натомість в Оярси Переландри сяйво віддавало теплом і наводило на думку про, скажімо, великий оберемок польових квітів.

Обличчя елділів неабияк вразили Ренсома — надто вже не подібними виявилися вони на лики «ангелів», характерні для земного мистецтва. В них зовсім не було тієї багатогранності й мінливості, того натяку на приховані можливості, які так притягують нас в людських обличчях; натомість хтось ніби закарбував на них один-єдиний незмінний вираз, такий чіткий та ясний, що у Ренсома ледь у голові не наморочилося, коли він наважувався хоч трохи затримати погляд на тому чи іншому обличчі. У певному сенсі вони були такі примітивні та, на наш погляд, неприродні, як, приміром, обличчя найдревніших грецьких статуй із острова Егіна. Що означав цей вираз, Ренсом не міг сказати напевне і кінець кінцем вирішив, що то пройнята милосердям любов. Втім, якщо це й було так, то вираз цей неймовірно, страшенно відрізнявся від нашого, людського милосердя, яке або зароджується з почуття любові чи прив’язаності, або до цього почуття зводиться. Тут же складалося враження, наче й протягом останніх десяти мільйонів років цим істотам жоднісінького разу не довелося зазнати чогось схожого на прив’язаність у нашому розумінні; так само не помітно було й жодного, хоч би й найменшого паростка, з якого таке почуття могло б розквітнути в майбутньому, нехай навіть неймовірно від нас далекому. Чиста, духовна, мало не інтелектуальна любов променіла з цих ликів і засліплювала, наче спалах блискавки; вона настільки відрізнялася від любові земної, що могла б на позір видатися люттю або жорстокістю.