— Але зараз я бачу вас такими, якими ви є насправді?

— Тільки Малелділ бачить усіх такими, якими вони є насправді, — відповів Марс.

— А як ви бачите одне одного?

— Твій розум не вмістить відповіді на це питання.

— Отже, я бачу тільки видимість? Усе це зовсім не справжнє?

— Ти завжди бачиш тільки видимість, сину Адама. Ти ніколи й не бачив нічого, крім видимості — чи то Арболу, чи каменя, чи навіть свого власного тіла. Тож наша видимість така ж справжня, як і все решта, що ти бачиш.

— Але я бачив вас зовсім інакшими…

— То були просто невдалі спроби.

— Не розумію, — сказав Ренсом. — Те, що я бачив раніше, — всі ті колеса та очі — правдивіші за цю видимість чи ні?

— У твоєму запитанні немає сенсу, — мовив Марс. — Ти бачиш камінь, якщо знаходишся на належній відстані від нього і рухаєшся на приблизно однаковій швидкості з ним. Але що ти побачиш, якщо той камінь кинути тобі в око?

— Ну, я відчую біль і побачу, напевне, якісь плями світла, — відказав Ренсом. — Проте я й гадки не мав, що це можна назвати видимістю каменя.

— Але ж саме так він тоді діятиме тобі на око. Тут і криється відповідь на твоє запитання. Просто тепер ми на потрібній відстані.

— А спочатку ви були ближче?

— Я говорю не про таку відстань.

— І все ж, Оярсо, — мовив Ренсом замислено, — я думав, що твій звичайний образ — це те слабке світло, яке я бачив ще у твоєму світі, на Малакандрі. Хіба це не так?

— Цього було достатньо, щоб ми могли поговорити, — як тоді, так і тепер. Ми вирішили з’явитися так, як оце зараз, щоб ушанувати Владаря. Те світло — це лишень відлуння, відголосок у світі твоїх чуттів того образу, в якому ми з’являємось один перед одним та перед великими елділами.

Цієї миті Ренсом раптом почув у себе за спиною дивний шум, що ставав усе гучнішим і гучнішим, — безладну мішанину хрипкуватих голосів і поквапливого тупотіння, яка зненацька ввірвалася у дзвінку тишу — така буває тільки високо в горах — і наче розбавила кришталево-чисті голоси богів теплим духом тваринного буття. Він озирнувся. Бігом і поповзом, підстрибом і перевальцем, на двох і на чотирьох, по землі і над землею до квітучої долини входили, вбігали, влітали і вповзали різні-розмаїті тварини. З’являлися вони переважно попарно, самець і самка, бавлячись одне з одним, ганяючись одне за одним, стрибаючи одне через одного, пролізаючи одне під одним і вибираючись одне одному на спину. Незабаром йому вже мало в голові не паморочилося від барвистих пір’їн, золотистих дзьобів, лискучих боків, вологих очей, широко роззявлених пащ, з яких долинали звуки на будь-який смак — від гарчання до іржання, — та цілого лісу настовбурчених хвостів. «Справжнісінький тобі Ноїв ковчег!» усміхнувся подумки Ренсом, а тоді його раптом вразила інша, цього разу вже серйозна думка: «Втім, у цьому світі жодного ковчега і не знадобиться!»