— Переважно ніхто взагалі про таке не думає, — відповів Ренсом, — та все ж дехто про це здогадується. Я не відразу зрозумів, про що ти говориш, бо те, що ти назвав початком світу, у нас зазвичай називають його кінцем.

— Я не кажу, що це сам початок, — мовив Тор, — це можна радше назвати новим початком, правильним. Якщо людина, приміром, вклалася під деревом спати, і раптом відчула під боком коріняку, що вона зробить? Авжеж, трохи посунеться, вляжеться зручніше і тоді вже засне як слід. Так само можна зробити хибний крок, ступаючи на берег нового острова, та варто лишень утримати рівновагу, стати твердіше і тоді вже розпочати мандрівку тим островом. Ти ж не назвеш такий-от повторний, упевненіший крок кінцем?

— Невже вся історія мого роду зводиться лишень до цього? — запитав Ренсом.

— Уся історія Нижніх світів — то тільки початок, — сказав Тор. — А історія твого світу — початок до того ж невдалий. Ще не настав ранок, а ви вже говорите про вечір. Навіть тепер я кладу десять тисяч років на приготування до початку — я, перший зі свого роду, а мій рід — перший поміж родами. Кажу тобі: коли наймолодший із моїх дітей сягне зрілості, а мудрість пошириться від них по всіх Нижніх світах, то тільки тоді вітер принесе нам повів світання.

— Моє серце сповнене сумнівами та невіданням, — мовив Ренсом. — У нашому світі ті, хто вірить у Малелділа, вірять і в те, що Його пришестя до нас у подобі чоловіка було головною подією всієї історії. Якщо ти, Отче, забереш у мене цю віру, то чим усе це врешті-решт закінчиться? Ворог твердив, що мій світ — десь на задвірках усесвіту, який не має центру; у ньому лишень міріади світів, а за ними зяє порожнеча або — ще гірше — постають щораз нові й нові світи, і так без кінця. Він приголомшував мене грандіозними цифрами й відстанями, безконечними повтореннями, пусткою незмірної порожнечі, і спонукав схилитися перед позбавленою сенсу величиною. Невже ти скажеш, що центр — це твій світ? А як же тоді гнау з Малакандри? Вони також вважають свій світ центром усесвіту? Та й узагалі, чи можна ось цей світ вважати твоїм? Адже тебе створено тільки вчора, а він існує з прадавніх-давен, і більшу частину поверхні тут вкрито водою, де ти не можеш жити. А як же тоді всі ті істоти, що населяють його надра? Кому належать ті безмежні простори, де взагалі немає планет? Що можна заперечити ворогові, коли він твердить, що все це не має ні сенсу, ні мети? Щойно нам здається, що мета — ось, перед нами, як вона тут же розвіюється, ніби дим, або перетворюється на щось інше, про що ми до того й гадки не мали, і те, що ми вважали осереддям, стає узбіччям, і так триває постійно, аж доки ми не переконуємось, що будь-який задум, будь-який план чи взірець — то лишень омана, марево, що з’являється у нас перед очима, які вже й справді втомилися вдивлятися в далечінь… До чого все це змагає? Про який ранок ти говориш? Що з нього почнеться?