– Ні. Він загинув до мого народження.
– Добре тобі: ти за ним не сумуєш.
Було б жахливо почути ці слова від когось іншого, але в голосі Джейса вчувався не сарказм, а болюча туга за власним батьком.
– Це не зникло? Тобто ти часто сумуєш за батьком?
– А ти часто згадуєш маму?
Клері не хотіла думати, що мами вже немає.
– Я згадую Люка.
– Це ім’я однозначно несправжнє. – Джейс задумливо відкусив яблуко. – Я все думаю про нього: щось у його поведінці не стикується.
– Він боягуз, – гірко промовила Клері. – Ти ж сам чув. Люк не піде проти Валентина. Навіть заради мами.
– От саме це… – Його перебив довгий протяжний відзвук. Десь далеко бив дзвін. – Північ. – Джейс відклав ножа вбік, підвівся і простягнув руку Клері. Його пальці були трохи липкими від яблучного соку. – А тепер дивись.
Погляд Джейса був прикутий до зеленого куща з лискучими бутонами, під яким вони сиділи. Клері вже хотіла була запитати, куди їй дивитися, та Джейс застережливо виставив руку вперед. Очі його виблискували від збудження.
– Постривай!
З куща непорушно звисало листя. Раптом один зі щільно згорнутих бутонів немов ожив, затремтів, збільшився вдвічі й одразу розкрився. Видовище нагадувало прискорену зйомку: зеленуватий чашолисток розкрився, вивільняючи пелюстки самої квітки, покриті легким блідо-золотавим пилком.
– Ого! – здивувалася Клері й глянула на Джейса. – А вони щоночі розквітають?
– Лише опівночі. З днем народження, Клариссо Фрей.
На свій подив, Клері розчулилася:
– Спасибі!
– У мене щось для тебе є.
Джейс витягнув з кишені якийсь предмет і вклав їй у долоню. Це був місцями відполірований сірий камінець неправильної форми.
– Гмм… – Клері задумливо покрутила камінь. – Знаєш, коли дівчата кажуть, що вони хочуть щось із великим камінчиком, то не варто вручати їм просто