– Це я, Клері.

– Я зрозумів хто це, – роздратовано промовив Саймон. – Знаєш, я спав.

– Знаю. Вибач, що телефоную так рано. – Клері нервово намотувала телефонний шнур на палець. – Хочу попросити тебе про послугу.

У слухавці знову зависла тиша, а потім він невесело засміявся:

– Жартуєш?

– Ні, я серйозно. Ми знаємо, де захована Чаша Смерті, і хочемо забрати її. Та є одна проблема. Нам дуже потрібна машина.

Саймон знову засміявся.

– Твої приятелі-демоновбивці хочуть, аби моя мама відвезла їх на чергове завдання?

– Взагалі-то я подумала, що ти позичиш фургон у Еріка.

– Клері, якщо ти думаєш, що я…

– Якщо ми заберемо Чашу Смерті, я зможу повернути маму. Чаша – єдина причина, чому Валентин досі не вбив її чи не відпустив.

Саймон протяжно, зі свистом видихнув:

– Думаєш, він так легко обміняє її? Не знаю, Клері.

– І я не знаю, але це єдина можливість.

– Це ж дуже могутня річ, правда? Я з комп’ютерних ігор знаю: з такими штуками краще бути обережними, допоки не з’ясуєш, як їх використовувати.

– Я не збираюся з цим заморочуватися. За її допомогою я хочу повернути маму.

– Не бачу в цьому жодного сенсу.

– Це не комп’ютерна гра, Саймоне! – Клері майже кричала. – Це не дурнувата гра, де найгірше, що може трапитись, – не набрати достатньої кількості балів! Ідеться про мою маму! Може, Валентин катує її? Він міг уже вбити її! Я піду на все, щоб повернути маму. Точнісінько так само, як тоді, коли допомогла тобі.