Вона сиділа в бібліотеці на підвіконні, Годж – у кріслі, а Г’юґо – на підлокітнику. Гора тарілок із залишками сніданку – липким розмазаним джемом, хлібними крихтами та шматочками масла – стояла скраю низького столика, чекаючи, поки хтось її прибере. Забирати посуд, мабуть, ніхто не збирався. Поснідавши, всі розійшлися, щоб зібратися. Першою повернулася Клері, що було не дивно – вона лише натягнула джинси та футболку і причесалася, натомість іншим належало добре озброїтися. Після того як вона загубила в готелі кинджал, який дав їй Джейс, єдиним магічним предметом Клері було відьомське світло, що лежало у неї в кишені.

– Я тут розмірковував про твого друга Саймона, – продовжив Годж, – а також про Алека і Джейса.

Клері визирнула у вікно. Дощило, важкі краплі барабанили по шибках. Небо було безпросвітно сіре.

– І що в них спільного?

– Там, де є нерозділені почуття, з’являється дисбаланс сили, яку дуже легко спрямувати в погане русло. Любов і ненависть ходять поруч.

– Саймон не почуває до мене ненависті.

– Він може дорости до цього, якщо зрозуміє, що ти використовуєш його, – Годж попереджувально звів руку. – Я знаю, ти не збираєшся цього робити, однак іноді сувора необхідність диктує свої правила. Ця ситуація нагадала мені іншу. Ти ще маєш ту фотографію, яку я тобі дав?

Клері похитала головою:

– Вона в моїй кімнаті, але я можу збігати…

– Не треба, – Годж погладив синьо-чорне пір’я Г’юґо. – В юності Джоселін дружила з одним юнаком, зовсім як ти з Саймоном. Вони були нерозлийвода. Їх навіть помилково вважали братом і сестрою. Коли вони виросли, стало очевидно, що юнак закоханий у твою матір, а вона абсолютно не помічає його почуттів. Джоселін завжди вважала його лише другом.

Клері витріщилася на Годжа:

– Ви про Люка?

– Так. Люціан завжди сподівався, що вони з Джоселін будуть разом. Коли вона зустріла Валентина та закохалася в нього, Люціан не зміг цього пережити, він покинув Коло і зник невдовзі після їхнього весілля. Ми думали, що він загинув.

– І за всі ці роки він жодного разу навіть не натякнув… – вражено промовила Клері. – Він би міг запитати маму…

– Він знав відповідь заздалегідь. – Годж дивився повз неї на залите дощем вікно. – Люціан ніколи не тішив себе самообманом. Він завжди був поруч із Джоселін як друг, сподіваючись, що коли-небудь її почуття зміняться.

– Але якщо Люк раніше був закоханий у маму, навіщо тоді сказав тим двом, що йому до неї байдуже, і навіть не дав їм сказати, де саме її утримують?

– Як я вже казав: любові без ненависті не буває, – відповів Годж. – Багато років тому вона завдала йому глибокої душевної рани. Вона повернулася спиною до Люціана, а він продовжував грати роль вірного собаки, ніколи не сперечався, не звинувачував, не тиснув на неї. Можливо, він вирішив, що настав час помінятися ролями. Щоб вона страждала так само, як і він.