Розділ 17
Розділ 17
Огорожа з металевої сітки. Невже я все-таки дійшла?
Іржа. Я всього-на-всього зачепила огорожу, і з неї посипався сніг — від стовпа до стовпа. А далі з них посипалася ще й іржа.
Через внутрішній двір з будинками довкола. Оця купа землі колись була квітником, і я тоді вибирала з неї білі корінці. Отой риштак при вході поставили вже потому, як я пішла.
— Отже, я недарма несла тебе так далеко. — Я просунула голову під ремінь знищувача танків і стала так, аби позаду не було стін, та вистрелила по риштакові.
Величезна куля. Їй було замало одного ряду пруття, тож вона полетіла далі коридором, вибиваючи двері та все, що траплялося на шляху.
— Бенц! — двері до приймального відділення. — Бенц! — двері звідти.
Завернути ліворуч і далі коридором: — Бенц! Бенц, — із поверху на поверх.
— Бенц! — вибити останні двері перед пожежними сходами.
— Бенц! — останній люк.
І здійнятися високо в небо та зависнути в ньому на мить. Зависнути в ньому і впасти.
Безлюдна будівля. Безлюдні оббиті повстю коридори. Безлюдні палати за віконечками залізних дверей.
«Будинок Скорботи»
Написано при вході.