— Ти вдерся на приватну тертор’ю! — гукнув голос з-позаду нього. — Хлопе, я тримаю тебе на мушці!

Френк підняв руки вгору, розвернувся і побачив Фріца Мешаума.

Дрібного, схожого на гнома чоловічка з кудлатою, рудою мугиряцькою бородою; він був у джинсах і вилинялій майці.

— Френку? — здивувався Фріц.

Вони знали один одного, хоча й не дуже добре, по «Рипливому Колесу». Френк згадав, що Фріц — механік, і ще люди казали, якщо комусь потрібна зброя, то в нього можна купити. Правда це чи ні, Френк сказати не міг, але вони перетнулися кілька місяців тому, сидячи за шинквасом, дивлячись разом по телевізору футбольний матч між студентськими командами. Фріц — цей монстр, мучитель собак — висловив своє захоплення опціонною грою[192]; він не вважав, що в «Горян» вистачить духу успішно витримати її бодай якийсь довший час. Френк радо погодився, він не вельми знався на цьому виді спорту. А вже під кінець матчу, коли Мешаум уже був переповнений пивом, він покинув торочити за опціони і спробував перетягнути Френка на тему євреїв і федерального уряду.

— Оті горбоносі тримають усе в себе в кишені, ти це розумієш? — нахилився до нього Фріц. — Кажу так, бо мої предки приїхали з Німеччини. Тому я знаю.

Це стало сигналом для Френка відкланятися.

Тепер Фріц опустив націлену було рушницю.

— Що ти тут робиш? Приїхав купити якусь стрілялку? Я тобі можу продати гарну річ, довгу або коротку. Агов, а пива хо’?

Хоч Френк не промовив нічого, мабуть, певне послання було передано мовою його тіла, бо Фріц розчарованим тоном додав:

— Тебе хвилює цей собака. Він того не варт. Скурвисин вкусив мого небжа.

— Твого кого?

— Небжа. Племінника. — Фріц похитав головою. — Дек’трі старі слова такі чіпкі. Ти б здивувавсь, як…

І це було останнім, на що спромігся Мешаум.

Коли Френк закінчив, приклад рушниці, яку він забрав у мудака і переважно використав у цій роботі, був потрощений і заляпаний кров’ю. Сам чолов’яга лежав, розпластавшись на землі, й тримався руками за промежину, куди здебільшого й молотив тим прикладом Френк. Очі його ховалися під опухами, і ще він спльовував кров з кожним тремтливим видихом, який видобував з-під своїх ребер, котрі Френк йому чи то позабивав, чи поламав. Можливість того, що Фріц зразу ж помре після такої прочуханки, здавалася цілком імовірною.

Утім, мабуть, він не потовк Мешаума аж так сильно, як тоді думав — так Френк запевняв себе, водночас ще чимало тижнів проглядаючи секцію некрологів, але ніхто не приїхав його заарештовувати. Проте на Френкові не було вини. То був маленький собака, а маленькі собаки не можуть самі відбитися. Жодного вибачення такому нема, отак катувати тварину, не важить, який поганий характер у неї б не був. Деякі собаки спроможні вбити людину. Але жодний собака не здатен зробити людині те, що Фріц Мешаум наробив тому прив’язаному ланцюгом до дерева нещасному створінню. Що може собака зрозуміти про те задоволення, яке отримують люди від жорстокості? Нічого й ніколи не зможе. Натомість Френк розумів і почувався спокійним у душі щодо того, що він зробив з Фріцем Мешаумом.