— Я Мікейла Морган. Знаєте, з «Ньюз Америка»?

Ерік вигукнув:

— Я знаю, я вас упізнав!

Це хер що значило для Дона, який не дивився новинних каналів, що вже й казати про бла-бла-бла, оте лайно, яке цілодобово, сім днів на тиждень крутять по кабельних, але він згадав, де її бачив.

— Точно! «Рипливе колесо»! Ви там пили!

Вона подарувала йому високовольтну усмішку — всі зуби сяють, високі вилиці.

— Саме так! Якийсь чоловік виголошував промову, як Бог покарав жінок за те, що носять штани. Вельми цікаво було.

Ерік запитав:

— А можна мені ваш автограф? Це буде крута штука після того, як ви… — він затнувся збентежений.

— Після того, як я засну? — перепитала вона. — Гадаю, ринок автографів мусив би вже обвалитися, принаймні тимчасово, але якщо Ґарт — доктор Флікінджер — тримає у себе в панельній скриньці ручку, я не бачу причини, щоби не…

— Забудьте, — різко обірвав її Дон. Йому було ніяково через непрофесійність свого молодого напарника. — Я хочу знати, навіщо ви були у в’язниці, і поки ви мені цього не розкажете, ви нікуди не поїдете.

— Звичайно, офіцере, — вона знову осяяла його своєю усмішкою. — Хоча робочий псевдонім у мене Морган, справжнє моє прізвище Котс і сама я звідси, з цього міста. Фактично, директорка в’язниці це…

— Котс ваша мати?

Дон був шокований, але якщо не завважувати її гострого, прямого, як стріла, носа, тоді як у старої Дженіс він був гачкуватий, то він роздивився схожість.

— Ну, мені прикро це казати, але вашої матері більше нема з нами.

— Я знаю, — тепер без жодної усмішки. — Доктор Норкросс мені сказав. Ми говорили з ним по інтеркому.

— Гівнюк він, а не людина, — промовив Флікінджер.