– Є в цьому взагалі бодай якісь шанси, як ви гадаєте? — спитав Баррі.

— Не знаю, — відповіла Мікейла. — Я на це сподіваюся, але я дійсно не знаю.

— Ну, це безумство, жодних сумнівів, — сказав Баррі, — але це краще, ніж сидіти вдома, снувати дурні думки.

— Ви мусите побачити Євку Блек, щоб насправді зрозуміти. Поговорити з нею. Ви мусите… — Мікейла підшукувала годяще слово. — Ви мусите пізнати її. Вона…

Озвався мобільний Мікейли. Дзвонив Ґарт.

— Там перед фасадом сидить на лаві під парасолею якийсь бородатий старигань, але, крім нього, берег чистий. Жодного крузера на бічній стоянці, тільки кілька персональних машин. Якщо ми готові це зробити, тоді, я гадаю, нам краще поспішити. Я б не назвав той житловий фургон непомітним.

– Їдемо, — сказала Мікейла. І припинила дзвінок.

Провулок між будинком Баррі і сусіднім був вузьким — громіздкий «Флітвуд» залишав проміжки не більше п’яти дюймів з обох боків — але Баррі легко пронизав його наскрізь — наслідок тривалого досвіду. На виїзді з провулка він зупинився, але Головна вулиця була порожня. Це так, ніби й чоловіки також пощезли, подумала Мікейла, коли Баррі зробив широкий правий поворот і повів автодім за два квартали, до муніципалітету.

Він поставив «Флітвуд» перед будівлею, зайнявши три місця, позначені написом: «ТІЛЬКИ В ОФІЦІЙНИХ СПРАВАХ, ВСІХ ІНШИХ БУДЕ ЕВАКУЙОВАНО». Вони вилізли, і до них приєднався Ґарт. Той бородатий чоловік підвівся і, тримаючи парасольку в себе над головою, підтюпав до них. З нагрудної кишені його комбінезона «Ошкош»[315] стирчав мундштук люльки. Він простягнув Баррі руку і сказав:

— Вітаю вас, захиснику.

Баррі потис йому руку:

— Гей, Віллі. Приємно бачити тебе, але я не можу затриматися, поточити баляси. Ми тут поспішаємо. Термінова справа.

Віллі кивнув.

— Я чекаю на Лайлу. Я розумію, добрячий шанс мається, що вона десь уже заснула, але я надіюся, що ні. Хочу побалакати з нею. Я вертався до того трейлера, де вбили отих метоварів. Щось дивне там коїться. Не тільки феїні хустинки. Дерева геть обсіли нетлі. Хотів побалакати за це з нею, може, повезти її туди, щоб сама побачила. Якщо не її, то когось, хто може буть зараз головним.

— Це Віллі Берк, — сказав Баррі Ґарту з Мікейлою. — Волонтер пожежної бригади і «Прихисти дорогу», тренер «Поп Ворнерів»[316], цілком і наскрізь добрий парубок. Але на нас справді тисне час, Віллі, тому…

— Якщо ви приїхали побалакати з Лінні Марс, то краще поспішіть.

Очі Віллі перестрибували з Баррі на Ґарта й Мікейлу. Вони були глибоко посаджені, обрамлені сіточкою зморщок, але гострі.