— Останній раз, як я туди зазирав, вона ще не спала, але гасне швидко.

— А з поліціянтів нікого нема? — спитав Ґарт.

— Та нє. Всі в патрулях. Окрім, може, Террі Кумса. Я чув, його накрило. Пиятикою накрило, щоб ви розуміли.

Трійця вирушила вгору сходами до потрійних дверей.

— Отже, Лайли ви не бачили? — гукнув їм услід Віллі.

— Ні, — відгукнувся Баррі.

— Ну… я, мабуть, ще трохи почекаю. — І Віллі побрів назад до своєї лавки. — Така дивина там та й годі. Всі ті нетлі. І ще в тім місці якась вібрація.

5

5

Того понеділка Лінні Марс, частинка тих десяти відсотків жіночого населення землі, які досі трималася, все ще ходила зі своїм ноутбуком, але тепер вона рухалася повільно, раз у раз спотикаючись, натикаючись на меблі. Мікейлі вона нагадала заводну іграшку, завод у якій уже майже закінчився. «Дві години тому, — подумала вона, — такою була я».

Лінні пройшла повз них, втупившись у ноутбук налитими кров’ю очима, схоже, навіть не усвідомлюючи їхньої присутності, поки Баррі не торкнувся її плеча. Отут уже вона аж підстрибнула, скинувши руки вгору. Ґарт підхопив її ноутбук раніше, ніж той встиг хряпнутись на підлогу. На екрані крутилося відео Лондонського Ока[317]. В уповільненій зйомці воно знову і знову, хитаючись, котилося в Темзу. Важко було сказати, кому заманулося зруйнувати Лондонське Око, але, очевидно, той хтось відчував таку потребу.

— Баррі! Як ти мене, до гаспида, налякав!

— Вибач, — сказав той. — Террі прислав мене забрати деяке майно зі зброярні. Гадаю, він хоче перекинути його до в’язниці. Дай мені ключа, будь ласка.

— Террі? — насупилася вона. — Чому це він… Лайла у нас шериф, не Террі. Ти-то це знаєш.

— Лайла, правильно, — кивнув Баррі. — Це наказ Лайли через Террі.

Ґарт пішов до дверей і визирнув надвір, упевнений, що ось-ось, будь-якої миті, до управи під’їде поліційний крузер. А може, й два чи три. Їх кинуть до камер, і ця навіжена пригода скінчиться, не встигши розпочатись. Поки що там не було нікого, крім того бороданя, який сидів під своєю парасолькою, але довго так тривати не може.