— У вас вдарила не блискавка, це було щось інше.

Айві помчала назад до палаючих бавовняних полів. Женев’єва кричала до неї, намагаючись підвестись, але досі не тримала рівноваги. Вона відкинулась назад у болото, підставивши обличчя під дощ. Краплі змішувалися зі сльозами поразки, вона втрачала лік часу, розчинялася в мареві, чула лишень віддалений голос служниці, що кличе її на ім’я. Коли вона знову побачила чітку картину, перед нею стояла Айві, підібравши спідниці.

З їхніх складок на землю поряд із Женев’євою посипались якісь предмети. Крихітні пляшечки з порохом і чимось схожим на пісок і землю застукотіли одна об одну скляними боками.

— Що ти робиш?

— Приношу дар духам. Вони єдині можуть розказати нам, що сталось.

— Айві, схаменися, ти городиш казна-що.

Жінка витягла щось із кишені домашньої сукні. Це був уламок дзеркала, який вона піднесла до Женев’єви.

Стояла темрява, але помилитися було неможливо: очі Женев’єви палали вогнем. Зі смарагдово-зелених вони перетворилися на сліпучо-золоті, зовсім не схожі на її звичні люстра душі. Всередині ока замість круглої чорної зіниці темніли мигдалевидні щілини — зіниці кота. Женев’єва кинула дзеркало на землю й обернулася до Айві.

Але та не зважала. Вона вже змішала порошки з землею і пересипала їх з долоні на долоню, пришіптуючи при цьому давньою мовою галла, якою розмовляли її пращури.