— Але ж, Ліно, він правду каже, — сердито зиркнув на неї Мейкон.

— Ти не Ридлі, ти не твоя мати, — старався переконати я Ліну.

— А звідки ти знаєш? Ти ж ніколи з нею не зустрічався. Та і я теж, хіба що у психопатичних нападах, яким, здається, ніхто не може дати ради.

Мейкон підхопив мій тон:

— Ми були не готові до таких нападів, я не знав, що вона здатна мандрувати. Не знав, що вона вміє дещо з того, що вмію я. Чародії не володіють цим даром.

— Щось ні про мене, ні про мою матір ніхто нічого не знає.

— Ось чому нам потрібна книга, — цього разу я говорив, дивлячись Мейкону в обличчя.

— Про яку книгу йдеться? — Мейкону уривався терпець.

«Не кажи йому, Ітане».

«Ми повинні».

— Про книгу, яка прокляла Женев’єву.

Мейкон з Аммою перезирнулись. Вони вже знали, що я скажу далі.

— Про «Книгу місяців». Якщо вона наклала прокляття, вона повинна його зняти, чи не так?

У кімнаті запала тиша.

— Мейконе, — подивилася Маріан на Мельхіседека.

— Маріан, не втручайся, ти вже й так наламала дров. А сонце, до речі, зійде всього за кілька хвилин.

Маріан знала, точно знала, де книга, та Мейкон змушував її мовчати.

— Тітко Маріан, де книга? — запитав я, не зводячи з неї очей. — Ви маєте нам допомогти, мама б допомогла, і ви ж не будете перебіжчиком, правда?

Я вів нечесну гру, але так було треба.

Амма піднесла руки, а тоді опустила їх на коліна: це означало, що вона капітулює. Рідкісний знак.