Місіс Лінкольн побачила, що ми стоїмо на стоянці, й витріщилася на нас. Інші матері теж перевели погляд. Якусь мить панувала тиша. Я вже був понадіявся, що вони передумають, позабирають свої папірці, позамикають бусики й вагончики і поїдуть додому. Це ж я, Ітан Вейт, а це місіс Лінкольн, в будинку якої я ночував не рідше, ніж удома; і місіс Сноу, яка взагалі доводилася мені якоюсь чотириюрідною сестрою; і місіс Ашер, що забинтувала мені руку, коли я у десять років розсік її до м’яса рибальським гачком; і місіс Еморі, що зробила мені першу класну зачіску. Ці жінки знали мене з самого малечку, вони не зможуть так зі мною вчинити. Вони дадуть задній ХІД.

Напевно, цю мантру слід було повторювати разів сто.

«Усе буде добре».

Коли я зрозумів, що помилився, було запізно. Вони вже оговталися від шоку, побачивши нас із Ліною разом.

Очі місіс Лінкольн звузилися.

— Директор Гарпер, — вона перевела погляд з Ліни на мене і похитала головою (скажімо так, обідати у Лінка мені тепер зась), а потім промовила голосніше, — директор Гарпер обіцяв нам повну підтримку. Школа Джексона не терпітиме насильство, яке полонило навчальні заклади американських міст. Ви, молоді джексонівці, праві, що бороните свою школу, а ми, як небайдужі батьки, — вона знову подивилася на нас, — ми зробимо все для вашої підтримки.

Досі тримаючись за руки, ми з Ліною пройшли повз них. Емілі заступила нам дорогу й простягнула мені листівку, ігноруючи Ліну:

— Ітане, приходь сьогодні на збори. Ти міг би добре послужити нашому клубу.

Вона вперше за багато тижнів заговорила до мене, що означало: «Це твій останній шанс бути з нами». Я відштовхнув її руку:

— Ага, школі Джексона саме це і потрібно — трохи твоєї янгольської служби. Може, дітей помучиш, крильця метеликам повідриваєш? Пташенят з гнізда витрусиш?

Я провів Ліну повз неї.

— Ітане Вейт, що б сказала твоя бідолашна мати? Що б вона подумала про коло твого спілкування?

Я обернувся — місіс Лінкольн стояла позаду. Вона, як і завжди, була схожа на якусь чорнокнижницю — в дивному одязі, у дешевих аптечних окулярах, зі скуйовдженим відрослим волоссям, де з-під вилинялої каштанової фарби прозирали сиві корені. Взагалі не розумію, звідки в такої, як вона, міг узятися Лінк.

— Я скажу тобі, що подумала б твоя мама. Вона б ридала. Вона б у труні перевернулася.

Оце даремно.

Місіс Лінкольн нічого не знала про мою матір. Не знала, що саме вона відсилала головному інспектору шкіл копії всіх постанов суду проти книжкових заборон у Штатах. Не знала, що моя мати здригалася щораз, коли місіс Лінкольн запрошувала її на збори ДАР або Клубу жіночої допомоги. Не тому, що мама терпіти не могла ДАР і Клуб, а тому, що ненавиділа переконання місіс Лінкольн, вузьколобу манію величності, якою славилися такі мешканки Гатліна, як Лінкова мати, місіс Ашер і їм подібні.