— Що зроблено, те зроблено, Мельхіседеку, вони потягнули нитку. Ця стара одежина має розторочитись, така вже її доля.

— Мейконе, є закони. Якщо діти просять, я зобов’язана їм допомогти, — мовила Маріан і подивилась на мене. — «Книга місяців» не в Lunae Libri.

— Звідки ви знаєте?

Мейкон зібрався йти й обернувся до нас. Він зціпив зуби, а в його очах темнів гнів. Коли він нарешті заговорив, його голос відлунював від стін, від стелі, від кожного з нас:

— Бо саме ця книга дала назву всій бібліотеці. Вона — наймогутніший провідник до царства мертвих. Вона прокляла нашу сім’ю до кінця часів, і знайти її не можуть уже сто років.

1. XІІ Полювання на відьом

1. XІІ

Полювання на відьом

У понеділок вранці ми з Лінком їхали за маршрутом «Дев’яте шосе — розвилка — забрати Ліну — школа». Лінку Ліна подобалась, але у Рейвенвуд він би не поїхав нізащо в світі. Для нього це досі був будинок з привидами — і крапка.

Якби ж він тільки знав! Вихідні з Дня подяки тривали як завжди — з четверга до понеділка, але здавалося, що цілу вічність. Адже ми так багато встигли: побували у «зоні сутінок» за святковим обідом, побачили літаючі вази й опустилися на дно землі, не виходячи за межі міста. На відміну від нас, Лінк провів вихідні за тим, що дивився футбол, надирав вуха братам і перевіряв сирні кульки на предмет наявності в них сюрпризу у вигляді цибулі.

Однак він теж знав, що таке проблеми, і застерігав чекати на них з інших джерел. Цього року я навіть не здогадувався, що становитиме для нас найбільшу небезпеку.

Останню добу Лінкова мати висіла на телефоні. Вона перетягнула на кухню дріт, зачинилася там і нашіптувала щось у слухавку, а на обід до неї прийшли місіс Ашер і місіс Сноу. Всі разом вони зникли на кухні — так обговорювати «військову стратегію» було зручніше. Коли Лінк зазирнув під приводом «випити шипучки», він мало що почув з їхньої розмови, але й того було достатньо. Його матір затіяла небезпечну гру. Вона брала реванш: «Так чи так, а ми виженемо її зі школи. І її цуцика теж». Не дуже й страшно, але, знаючи мати Лінка, я мав підстави для хвилювань. Ніколи не можна забувати, що місіс Лінкольн і їй подібні підуть на все, щоб захистити і своїх дітей, і своє місто. Вони знищать усіх, хто на них не схожий. Вони ненавидять інших. Я мав пам’ятати про це завжди.

Мама розповідала мені про перші роки свого життя в Гатліні. Судячи з її оповідей, вона тоді вважалася справжньою злочинницею: навіть богобоязні дамочки втомлювалися складати на неї безкінечні доноси. Вона ходила крамницями в неділю, не переймалася стосовно конфесійної приналежності церков, інколи пропускала службу Божу, а ще була феміністкою (місіс Ашер інколи плутала її з комуністкою), демократом (місіс Лінкольн була переконана, що це слово походить від слова «демон») і — що гірше за все — вегетаріанкою (а це автоматично викреслювало нас зі списку гостей місіс Сноу). Та й навіть якби у мами не було вищезгаданих «вад», навіть якби вона ходила до «правильної» церкви, числилася членом ДАР і Національної стрілецької асоціації, вона все одно була б аутсайдером.