Вона. Я зазирнув у порожні Лінині очі.

Сарафина.

— Ти сильна, Ліно, ти вирвешся! Вона знає, що я тут нічим тобі не зараджу, вона чекала на тебе в пітьмі. Ти маєш вирватися сама.

Маріан підбігла до Мейкона зі склянкою води — він вилив її на Лінине обличчя, наповнив нею рот, але нічого не сталось.

Мені урвався терпець.

Я притиснув вуста до Ліниних вуст, міцно цілуючи її і заливаючись водою, як при штучному диханні.

«Прокидайся, А., ти не можеш зараз мене покинути. Не так, не зараз. Ти не потрібна їй — ти потрібна мені».

Лінині повіки затремтіли.

«Ітане, я втомилася».

Закашлявшись, вона повернулася до життя. Захлинаючись водою, розбризкуючи її на одяг. Я усміхнувся їй, незважаючи ні на що, а вона усміхнулася мені. Якщо мої сни віщували саме це, то ми змінили хід подій. Цього разу я вистояв, але глибоко в душі зачаївся здогад: Ліна вислизатиме з моїх рук знову. Це тільки початок.

Навіть якщо це так, я все-таки зміг її врятувати.

Мені захотілося її пригорнути, відчути ту енергію, що завжди народжувалася між нас. Та я не встиг цього зробити, бо вона вирвалася з моїх рук:

— Дядьку Мейконе!

Мейкон стояв навпроти нас, прихилившись до стіни склепу і мало не падаючи з ніг. Він, спітнілий і блідий як крейда, закинув голову на камінь і важко дихав.

Ліна підбігла до нього й притулилася, немов дитя, що злякалося за свого батька.

— Не треба було, дядьку Мейконе, вона могла тебе вбити.

Я зрозумів, що подорож, хай куди вона вела, далася йому нелегко.

Отже, Сарафина. Ця істота, це створіння, ця невідома сутність — Лінина матір.

Якщо таким виявився звичайний візит до бібліотеки, то чи готовий я до того, що станеться за кілька місяців?

А точніше, якщо рахувати від завтра, за 74 дні.