Але батько виріс тут і вважався сином Гатліна. Тож коли мама померла, ті ж самі жінки, що засуджували її за життя, приправили смаком реваншу пудинги, печеню та спагеті і принесли їх нам на знак останнього слова. Мамі це було б страшенно не до вподоби, і вони це знали. Саме тоді батько вперше зайшов до свого кабінету і замкнувся там на декілька днів. Ми з Аммою залишили всі ті каструлі на ґанку, аж доки по них не прийшли їхні власниці, не позабирали їх і не почали знову перемивати нам кістки.

Останнє слово завжди було за ними, і ми з Лінком знали це напевне. Навіть якщо Ліні це поки що було невдогад.

* * *

Ліна втислася між нами на передньому сидінні тарабайки і писала щось на руці. Я зміг побачити лише кілька слів: зламана як і решта. Вона писала постійно, так само як інші люди мають звичку жувати гумку або накручувати на палець волосся. Мені здавалося, що вона інколи навіть сама цього не помічає, а ще кортіло дізнатися, чи дасть вона колись почитати свої вірші і чи є у неї щось про мене.

Лінк подивився на її руку:

— Коли ти напишеш мені пісню?

— Одразу після Боба Ділана…

— Дідько! — Лінк ударив по гальмах на центральному в’їзді до стоянки. Звинувачувати його не було за що: поява місіс Лінкольн на стоянці ще до початку уроків справді змушувала нервувати. А саме місіс Лінкольн там і стояла.

Перед школою скупчилося набагато більше людей, ніж зазвичай: до школи Джексона прийшли батьки. Якщо не враховувати епізод з вікном, то востаннє вони з’являлися тут, лише коли мати Джослін Вокер примчала забрати дочку зі школи під час перегляду фільму про репродуктивну функцію людини.

Сто відсотків, тут щось відбувалося.

Мати Лінка передавала коробку Емілі, яка прийшла сюди зі всією командою підтримки і з баскетболістами. Вони чіпляли щось на кшталт люмінесцентних флаєрів до кожної автівки. Флаєри майоріли на вітру, але мені здалеку, з умовно безпечної Лінкової тарабайки, все ж удалося прочитати деякі слова. Скидалося на те, що на стоянці проходила передвиборча агітація, лишень без потенційного кандидата.

СКАЖЕМО НІ НАСИЛЬСТВУ

В ШКОЛІ ДЖЕКСОНА!

НЕ БУДЕМО ЦЬОГО ТЕРПІТИ!

Лінк почервонів, як рак.

— Вибачайте, але вам краще робити ноги, — він сповз по сидінню так низько, що машина їхала мов на автопілоті. — Я не хочу, щоб мама винесла мені мозок перед командою підтримки.

Я потягнувся до ручки дверей, щоб випустити Ліну.

— До зустрічі в школі, чувак.