— Не спрацювало, — віддаленим, відстороненим голосом мовила Ліна. Я бачив лише дим і чув тільки її слова. Ми застрягли у жахливому місці поміж бібліотекою і видінням.
— Ліно!
Тоді на мить я побачив у диму її обличчя. У неї були величезні чорні очі — зелений колір майже повністю перетворився на пітьму. Її голос звучав як шепіт.
— Дві секунди. Він прожив дві секунди, і вона втратила його назавжди.
Ліна стулила повіки й зникла.
— Л.! Де ти?
— Ітане, медальйон! — десь так само здалеку долинув голос Маріан.
Відчувши в руках твердість камеї, я все зрозумів.
І кинув її долі.
* * *
Я розплющив очі, викашлюючи залишки диму. Кімната досі оберталася в сірому тумані.