— Ми на терасі, Ітане.
Пірнувши під одвірок заскленого ґанку, я побачив Сестер, що носились кімнатою з чимось схожим на безшерстих пацюків.
— А це ще що за фігня? — бовкнув я, не подумавши.
— Ітане Вейт, думай, що кажеш, а то я вимию тобі рота з милом! Нема чого тут мені богохулити! — з розстановкою сказала тітка Грейс. А як на мене, тітка Грейс богохульством вважала навіть слова «труси», «голий» і «сечовий міхур».
— Перепрошую, мем, але що це у вас в руках?
Тітка Мерсі миттю підбігла до мене й простягнула руку: на її долоні спало двійко маленьких гризунів.
— Це білченята. Минулого вівторка Рубі Вілкокс знайшла їх на горищі.
— Дикі білки?
— Ага, і їх шестеро. Бачиш, які вони милі крихітки?
Я ж бачив тільки, що це нам просто так не минеться. Страшно було й уявити, як мої старезні бабці няньчаться з дикими тваринами, малими чи дорослими.
— Як вони опинились у вас?
— Ну, Рубі не змогла за ними доглядати… — почала тітка Мерсі.
— Це все її страшний чоловік. Вона, у нього не спитавшись, і до крамнички не ходить.
— Тож Рубі віддала їх нам, бо в нас уже була клітка.
Одного разу Сестри врятували після урагану пораненого єнота і повернули його до життя. Згодом єнот зжер папуг-нерозлучників тітки Пруденс — Сонні й Шер, і Тельма викинула його геть. Але клітка в них залишилась.
— Ви в курсі, що білки переносять сказ? Ви не можете їх тримати. А раптом вони вас покусають?
— Ітане, — насупилася тітка Пруденс, — це наші крихітки, і вони наймиліші на світі. Вони нас не покусають. Ми їхні матусечки.
— Хіба ж вони не ручні? — мовила тітка Грейс, пригортаючи одну тваринку до себе.
Мені ж уявлялося лише, як один із цих черв'якоподібних гризунів упивається в шию котроїсь бабці, я везу їх трьох до лікарні, їм роблять двадцять уколів у живіт — словом, уявлялася вся картина невідкладної допомоги від сказу. Я був певен, що у їхньому віці двадцять уколів могли привести до