— Ви не можете знати напевне. Це дикі звірі.

— Ітане Вейт, і сліпий побачить, що ти не любиш тварин. Ці малята нас ніколи не скривдять, — тітка Грейс кинула на мене осудливий погляд. — А що з ними робити? Їхньої мами немає, вони без нас помруть.

— Я відвезу їх до Асоціації захисту тварин.

Тітка Мерсі несамовито притисла білок до грудей.

— До Асоціації? Там же всі убивці! Вони їх точно вб’ють!

— Годі про ті асоціації. Ітане, дай мені он ту піпетку.

— Навіщо?

— Треба їх годувати що чотири години з цієї піпетки, — пояснила тітка Грейс. Тітка Пруденс тримала одне з білченят на долоні, а воно зголодніло смоктало кінчик піпетки. — А раз на день ми ватяною паличкою чистимо їхні інтимні місця, щоб вони навчилися самі за собою доглядати.

Ну, це мені показувати не було потреби.

— А звідки ви все це знаєте?

— Ми прочитали в ан-тернеті, — гордо всміхнулася тітка Мерсі.

Я не розумів, звідки бабці знають про інтернет, коли у них немає навіть тостера.

— А як ви добралися до інтернету?

— Тельма відвезла нас у бібліотеку, і міс Маріан нам підказала. У них там є комп’ютери. Ти це знав?

— І там можна знайти все, навіть брудні фото. Там такі весь час вискакують, уявляєш?

«Брудними» тітка Грейс, певно, вважала фото в стилі ню, а це мало б відвадити Сестер від інтернету назавжди.

— Я просто хочу вам іще раз нагадати, що це погана ідея. Ви не зможете завжди тримати їх біля себе. Вони виростуть і стануть агресивніші!

— Ну, ми й не збираємося за ними все життя доглядати, — похитала тітка Пруденс головою, нібито дивуючись моїй дурнуватій ідеї. — Тільки-но вони навчаться самі про себе дбати, ми їх випустимо у двір.

— Але вони ж не знатимуть, як добувати їжу, саме тому не можна приручати диких тварин. Коли ви їх випустите, вони здохнуть з голоду!

Цей аргумент мав спрацювати і вберегти мене від поїздки до лікарні.