— Ось тут ти помилився. В ан-тернеті все про це написано, — мовила тітка Грейс. Цікаво, де вони знайшли сайт про те, як вирощувати диких білок і чистити їхні інтимні місця ватяними паличками? — Треба навчити їх збирати горіхи. Ти закопуєш горіхи на подвір’ї і пускаєш білок їх шукати.

Я вже зрозумів, до чого вона хилить. Того ж дня я закопував для білок горіхове асорті й думав, скільки ж іще мені треба буде викопати ямок, щоб сестри сказали «досить».

За півгодини грабарства я почав знаходити в землі різні предмети: наперсток, срібну ложку, якусь не надто дорогу каблучку з аметистом, котра однак стала гарним приводом для того, щоб я врешті-решт перестав ховати арахіс. Повернувшись у будинок, я застав тітку Пруденс у супертовстих окулярах до читання над купою пожовклих паперів.

— Що ви читаєте?

— Я просто шукаю дещо для мами твого друга Лінка. ДАР готують туристичний маршрут «Південна спадщина», і їм потрібні деякі історичні замітки, — вона перегорнула один зі стосів. — Але дуже важко знайти щось з історії Гатліна, де б не йшлося про Рейвенвудів.

А про це в ДАР хотіли чути менше за все.

— Тобто?

— Ну, без Рейвенвудів, як я вважаю, Гатліна взагалі б не було. Тому важко написати історію міста — і не згадати про них.

— А вони що, дійсно з’явились тут раніше за решту?

Я чув, як про це казала Маріан, але починав вірити в це тільки зараз.

Тітка Мерсі вийняла зі стосу один папірець і піднесла його так близько до очей, що букви в неї повинні були вже двоїтися. Тітка Пруденс вихопила в неї аркуш:

— Дай-но сюди. У мене система.

— Ну, не треба, то й не треба, — тітка Мерсі повернулася до мене. — Так, Рейвенвуди були в Гатліні одними з перших. Десь у 1800 році вони одержали тут від короля Шотландії земельну ділянку.

— А написано — у 1781-му, — тітка Пруденс помахала перед нами жовтим папірцем. — Вони були фермери, і виявилося, що земля в околицях Гатліна — найродючіша на всю Південну Кароліну. Бавовна, тютюн, рис, індиго — тут усе родило, хоч насправді ці рослини разом не ростуть. Тільки-но стало зрозуміло, що тут і палиця розквітне, навколо Рейвенвудів виросло ціле місто.

— Подобалося це іншим чи ні, — додала тітка Грейс, відірвавшись від вишивання хрестиком.

Іронія долі: без Рейвенвудів Гатліна взагалі могло не бути. Ті, хто страхався Мейкона Рейвенвуда і його родини, мали б подякувати їм за те, що місто узагалі з’явилося. Цікаво, що б на це сказала місіс Лінкольн? Гадаю, їй усе відомо, а це ще одна причина, чому вона, як і всі решта, має на Рейвенвуда зуб.

Я глянув на власну руку, забруднену на диво родючою гатлінівською землею: на долоні й досі лежав викопаний непотріб.