— Сумніваюся, що Мейкон похвалив би нас за ці нічні походеньки. Ти сказала йому, куди ми пішли? — хвилювалася тітка Дел, підтягуючи вище комір-стійку мереживної блузи.
— Я сказала, що ми йдемо гуляти. А він наказав не ходити без вас.
— Не знаю, чи я зараз у формі. Чесно кажучи, вже й захекалася, — відсапувалася тітка Дел, прибираючи волосся, що вибилося з її кривуватої Гульки.
І раптом я відчув знайомий запах.
— Ми на місці.
— Фух.
Ми пройшли уздовж потрісканої кам’яної огорожі саду, де після інциденту з вікном я знайшов заплакану Ліну. Пригнувшись перед аркою з лози, я увійшов до саду. Уночі Ґрінбраєр мав зовсім інший вигляд — це був радше не куточок, звідки так хороше дивитись на небо і хмарки, а місце, де цілком могли бути поховані прокляті чародії.
«Це тут, Ітане. Вона тут. Я відчуваю».
«Я теж».
«Як гадаєш, де могила?»
Коли ми пройшли повз плиту, під якою я знайшов медальйон, за кілька метрів од неї я побачив галявину і ще один надгробок. Надгробок з розпливчастою фігурою, що сиділа на ньому.
Я почув, як Ліна затамувала подих.
«Ітане, ти бачиш її?»
«Бачу».
Женев’єва. Вона була зіткана з туману й світла — мерехтливе видіння, що з’являлося й зникало від подиху вітру. Вона матеріалізувалася лише частково, але сумнівів не залишалося. Це була Женев’єва, жінка з картини на стіні. У неї були ті ж золоті очі й довге хвилясте руде волосся. Воно маяло на вітрі, ніби вона була просто жінкою, що сидить на лавці автобусної зупинки, а не примарою на цвинтарному надгробку. Навіть у такому стані вона була чарівною і страхітливою водночас. У мене схолола кров.
Можливо, нам здалося?
Тітка Дел остовпіла. Вона теж побачила Женев’єву, але, вочевидь, вирішила, що більше її не бачить ніхто. Можливо, вона припускала, що примара — це результат її хаотичного синхронного «перегляду» різних епох.
— Думаю, нам ліпше повернутися додому. Щось мені недобре.
Було ясно, що тітка Дел не хотіла проблем від півторасторічного привиду на цвинтарі чародіїв.
Ліна зачепилася об лозу й спіткнулася; я простягнув руку, щоб її схопити, але не встиг.