— З тобою все гаразд?

Підвівшись, вона зиркнула вгору — всього на півсекунди, але для Ріс цього виявилося достатньо. Вона просвердлила поглядом Лінині очі, вираз її обличчя, її думки…

— Мамо, вони брешуть! Не роблять вони ніякого проекту! Вони щось шукають, — Ріс приклала пальці до скроні, нібито встромляючи в голову чіп. — Книгу!

Тітка Дел здавалася розгубленою, ще розгубленішою, ніж зазвичай:

— Яку це ви книгу шукаєте на кладовищі?

Ліна відвела очі від чіпкого погляду кузини.

— Це книга, що належала Женев’єві.

Я розстебнув рюкзак і витяг з нього лопату. Потім повільно пішов до могили, намагаючись не зважати на те, що на мене постійно дивиться жінка-привид. Якби мене в той момент вдарила блискавка, я б і не здригнувся. Ми вже так далеко зайшли! Я встромив лопату в землю й почав копати.

— Матір Божа! Ітане, що ти коїш?

Вочевидь, розкопування могили повернуло тітку Дел у реальність.

— Шукаю книгу.

— Там? — здивувалася тітка Дел. — Яку книгу там можна шукати?

— Це дуже стара чарівна книга. Ми навіть не знаємо, чи вона тут. Це лише спроба, — відповіла Ліна, покосившись на Женев’єву, яка досі сиділа на могильному камені усього за півметра від нас.

Я намагався не озиратись на неї. Її тіло постійно з’являлося і зникало, а моторошні золотаві очі з котячими зіницями, ніби зроблені зі скла, здавалися мертвою пусткою.

Вже був грудень, але земля не затвердла. За кілька хвилин я заглибився сантиметрів на тридцять. Тітка Дел стурбовано ходила туди-сюди і, переконавшись, що ніхто на неї не дивиться, час від часу зиркала на Женев’єву. Принаймні хоч не я один її боявся.

— Повертаймося. Це огидно, — сказала Ріс, намагаючись зазирнути мені в очі.

— Не будь такою правильною, — відпекла Ліна, стаючи біля ями навколішки.

«А Ріс її бачить?»

«Не думаю. Тільки не дивися їй в очі».

«А що як Ріс прочитає з обличчя тітки Дел?»