Вона почала смикати намисто.

«Не розумію, про що ти».

«Про почуття».

«Почуття?»

«Про… ти знаєш».

«Про що ти?»

«Забудь».

«Скажи, Ітане».

«Я вже щойно сказав».

«Подивися на мене».

«Я дивлюся прямісінько на тебе».

Я перевів погляд на склянку какао.

— Зрозуміла? Про Саванну Сноу і снігову королеву? — Лінк кинув на картоплю-фрі ванільне морозиво. Ліна впіймала мій погляд, зашарілася й простягнула мені під столом свою руку. Я стис її — і мало не відсахнувся: так мене вдарило струмом. Я ніби точно відчув 220 вольтів. Я упізнав Лінин погляд, промовистий навіть без слів.

«Ітане, якщо ти хочеш щось сказати — скажи».

«Ага. Зараз».

«Скажи».

Але слова були зайві. Ми опинилися з нею сам на сам посеред переповненої їдальні, у розпал розмови з Лінком. Дивилися одне на одного і навіть не знали, про що розповідає Лінк.

— Ну, зрозуміла? Це смішно, тому що так воно і є. Саванна і є снігова королева.

Ліна відпустила мою руку й жбурнула в Лінка морквиною. Вона не змогла приховати усмішку, а він вирішив, що вона сміється з нього.

— Гаразд, снігова королева — це тупо, — Лінк встромив виделку в свою неапетитну розмазню.