«Круто».

«Подобається?»

Ліна покрутилася, і довгі чорні локони розсипалися в неї по плечах. Вони були зібрані сріблястими шпильками у той таємничий, відомий лише дівчатам спосіб, що дозволяв зачісці водночас бути піднятій вгору і спадати вниз. Я хотів пробігтися по її чорних кучерях руками, але не дозволив собі торкнутися жодного пасма. Ліна точно не була схожа на «Маленьку міс», її сукня плавно обтікала фігуру, струменіючи донизу тонкими сріблясто-сірими смужками, схожими на мереживо павутиння. Її нібито зіткали сріблясті павуки.

«Що, правда павуки?»

«Хтозна. Може, й так. Мені цю сукню подарував дядько Мейкон».

Ліна засміялася і потягнула мене в дім. Навіть будинок Рейвенвудів мав сьогодні атмосферу зимового балу. Він став схожим на сцену зі старої голлівудської стрічки: підлогу розбили на квадрати чорно-білі кахлі, а у повітрі над нами кружляли срібні сніжинки. Біля вікна стояв антикварний чорний лакований стіл, а за сяючими сріблястими фіранками виблискувало щось схоже на океан, хоча я розумів, що його там бути не може. Над меблями миготіли свічки, розсипаючи навколо острівці місячного світла.

— Що, справді павуки?

Я ловив відблиски світла на Ліниних вустах. Намагався не думати про них і про бажання поцілувати маленький півмісяць на її щоці. Її плечі, обличчя, коси — все світилося ледь помітним сяйвом срібного пилку. Навіть колір її родимки здавався сьогодні сріблястим.

— Жартую. Скоріш за все, він купив сукню в якійсь маленькій крамничці в Римі, Парижі чи Нью-Йорку. Дядькові Мейкону до вподоби гарні речі, — вона торкнулася срібного півмісяця-кулона на разку спогадів — напевне, теж подарунка від дядька М.

З темряви коридору почувся знайомий розмірений голос:

— У Будапешті, а не в Парижі. А з рештою ти права.

Мейкон з’явився у смокінгу, ідеально випрасуваних чорних брюках і білій накрохмаленій сорочці. Срібні запонки на сорочці блищали у сяйві свічки.

— Ітане, я буду тобі щиро вдячний, якщо ти сьогодні подбаєш про мою племінницю. Ти ж знаєш — я спокійніший, коли вона увечері вдома, — він передав мені бутоньєрку до Ліниної сукні — маленький віночок, сплетений з південного жасмину. — Дуже добре.

— Дядьку М.! — дещо роздратовано вигукнула Ліна.

Я придивився до бутоньєрки: зі шпильки-застібки звисала срібна каблучка. На ній виднівся напис невідомою, проте знайомою мені з «Книги місяців» мовою. Не потрібно було придивлятися ближче, щоб зрозуміти, що це була та сама каблучка, яку Ліна до сьогодні носила щодня. Я дістав Аммину бутоньєрку — вони були ідентичні. Тепер, коли на срібну каблучку наклали захисне заклинання сотні чародіїв і низка Амминих пращурів, між нами не повинен був стати жоден дух.