«Якось ти невпевнено кажеш».

Я узяв її під столом за другу руку і зустрівся поглядом з її смарагдовими очима.

«Впевнено, А.».

«Тоді схоже на те, що я твоя дівчина».

А радіо під назвою «Лінк» досі не вимикалось:

— Ти зрозумієш, який я особливий, коли тренерка Крос висітиме в мене на шиї весь вечір, — Лінк підвівся і прихопив свою тацю.

— Тільки не розраховуй, що моя дівчина теж прибереже для тебе танок, — я прихопив свою.

В Ліниних очах промайнув вогник. Я не помилився — вона не просто чекала на запрошення, вона дійсно хотіла піти. Тієї миті мені було байдуже, чи багато пунктів у її «Обов’язковому переліку старшокласниці». Мені захотілося, щоб вона виконала всі.

— То ви йдете?

Я витримав паузу і стиснув її руку:

— Гадаю, так.

Цього разу вона всміхнулася по-справжньому.

— До речі, Лінку, як щодо двох танців? Мій хлопець буде не проти. Він ніколи не вказуватиме мені, з ким танцювати, а з ким — ні.

Оце так справи!

Лінк простягнув мені кулак, і я стукнув по ньому своїм.

— Ага, непогано.

Задзвенів дзвоник, обід закінчився. Ось так: цього року я йшов на шкільний бал не просто з партнеркою по танцях, а зі своєю дівчиною. І не просто дівчиною. Цього разу я мало не зробив їй зізнання на літеру «А». Просто посеред їдальні, в присутності Лінка.

Ну, тобто я мало не зізнався, що в їдальні було людно.

13. XII Танення

13. XII