Ліна забрала в мене книгу.
— Я так багато чого не знаю, і все це…
— Наче сон?
Я сперся на ліжко й подивився на стелю: усюди були слова й цифри, деякі з них я до цього не бачив. На всіх стінах кімнати, як у тюремній камері, чорнів зворотний відлік:
Скільки ще часу ми зможемо отак просто сидіти в її кімнаті? День народження Ліни наближався, її сили росли. А що як вона була права, що як вона дійсно перетвориться на щось настільки темне й невпізнанне, що й забуде моє ім’я? Я дивився на альт у кутку кімнати, аж доки не відчув відразу, а потім заплющив очі й поринув у чародійну мелодію. І ось тут я почув Лінин голос:
— «…І прийде темний час обрання, на шістнадцятий місяць, коли наділений силою матиме свободу волі й дії, щоб зробити вічний вибір, у кінці дня чи в останню мить останньої години під місяцем обрання…»
Ми подивилися одне на одного.
— А як ти?.. — здивувавсь я, зазираючи їй через плече.
Вона перегорнула сторінку.
— Це англійською. Ці сторінки списані англійською. Хтось почав перекладати текст у кінці книги. Бачиш? Тут інше чорнило.
Точно!
Але навіть англійські тексти були написані мовою столітньої давнини. На цій сторінці красувався інший вишуканий почерк, та й чорнило, чи якийсь інший барвник, було не тим.
— Перегорни назад.
Ліна підняла книгу й продовжила читати:
— «Обраний не уникне своєї долі. Жереб кинуто, і ніхто його не забере. Наділений силою назавжди піде у велику пітьму чи велике світло. Якщо ж останньої години шістнадцятого місяця його не обрали, порушиться порядок речей. Цьому не бути. Книга зробить вибір сама і на віки вічні».
— То виходить, обрання не уникнути?
— А я про що тобі товкмачу.