— Ми не зобов’язані туди йти.

— Ні, я хочу. В тому-то й річ… — вона декілька разів покрутила на зап’ястку бутоньєрку. — Минулого року ми з Ридлі збиралися піти разом, але…

Навіть подумки я не хотів чути, що вона скаже далі.

— Все встигло змінитися. Ридлі виповнилося шістнадцять, і я була змушена залишити школу.

— Цього року все не так. Це просто бал. І все на своїх місцях. Вона насупилась і закрила люстерко.

«Поки що».

* * *

Коли ми увійшли до спортзалу, навіть я здивувався, як ретельно шкільна рада попрацювала над ним у вихідні. Школа Джексона вирішила втілити «Сон зимової ночі». Скрізь зі стелі звисали паперові сніжинки — деякі просто білі, деякі з фольгою, блискітками чи іншим мерехтливим матеріалом; по кутках спортзалу пінився штучний мильний сніг, а колони огинали білі миготливі гірлянди.

— Вітаю, Ітане. Ліно, ти неперевершена, — тренерка Крос простягнула нам по склянці гатлінівського персикового пуншу. На ній була чорна сукня, що відкривала трішки забагато струнких ніг — напевно, спеціально для Лінка.

Подивившись на Ліну, я пригадав срібні сніжинки з її дому — їх не потрібно було підвішувати на жилку, і вони блищали без фольги. Однак навіть тут Лінині очі сяяли, і вона міцно тримала мене за руку, немов дитина, яка уперше святкує день народження в колі гостей. Я ніколи не вірив Лінку, що шкільні бали можуть так сильно впливати на дівчат, але тепер переконався, що й не тільки на простих смертних.

— Тут чудово.

Насправді до чудового спортзалу було ще далеко. Але, напевне, цей звичайнісінький старий шкільний танцмайданчик став для Ліни особливим. Що ж, хто до чого звик — можливо, як рости серед чарів, то й вони перестануть дивувати.

Раптом я не повірив своїм вухам — знайомий голос!

— Ану всі танцювати!

«Ітане, поглянь…»

Я обернувся — і мало не вдавився пуншем. У блискучому сріблястому й ідеально гладенькому смокінгу мені посміхався Лінк. Під смокінг він одягнув чорну футболку, яка спереду імітувала урочисту білу сорочку, а на ногах чорніли високі черевики. Він був схожий на чарльстонського вуличного артиста.

— Агов, Сірничку, агов, сестричко! — почулося раптом. Цей голос я не міг не впізнати навіть серед галасу юрби, танцюючих пар, ритмів діджея і гупання басів. Мені знов запахло медом, цукром, солодкою патокою і вишневою карамеллю. Уперше в житті я зрозумів, що означає вираз «солодка до нудоти».

Ліна ще міцніше стисла мою долоню. Разом з Лінком ішла Ридлі у чи не найвідвертішому за всю історію школи сріблястому вбранні. Ми не вірили своїм очам, і, чесно кажучи, я не знав, куди й подіти очі — переді мною постійно виблискували ноги Ридлі, вигини її тіла і біляве волосся. Я відчував, що у спортзалі стає гаряче від самих лише поглядів. Зважаючи на те, скільки хлопців перестали танцювати зі своїми вичепуреними Барбі, я розумів, що «киплю» не один. У світі, де усі бальні сукні купуються лише в двох крамницях, Ридлі перевершила всіх «маленьких міс» разом узятих. На її тлі тренерка Крос була схожа на черницю. Іншими словами, Лінк вляпався — далі нема куди.