Я знову почув голос фотографа:
— Наступний!
Я узяв Ліну за руку і потягнув її до штучного замету. Спершу вона подивилася на мене затуманеними очима, але потім туман розвіявся, буря вляглася.
— Висипай сніг, — почув я звіддаля.
«Ти маєш рацію. Не зважати, та й усе».
Я нахилився до її вуст.
«Важлива тільки ти».
І поцілував її у світлі гаснучого спалаху фотоапарата. На мить, на одну досконалу мить здалося, що у світі більше немає нікого і нічого.
Сліпуче сяйво, і раптом на нас звідусіль полилася біла липка суміш.
«Що за?..»
Ліні перехопило подих. Я намагався відтерти очі, але піна була скрізь. А Лінина зачіска, макіяж, сукня… її перший танок… Усе було зіпсовано.
Маса пінилася і нагадувала за густиною тісто на млинці. Вона продовжувала скапувати з відра, що висіло над нашими головами і мало б висипати у кадр штучні сніжинки. Я звів очі, та лишень отримав іще одну порцію липкої гидоти. Відро впало і з гуркотом покотилося геть.
— Хто налив у сніг води?! — гнівно викрикнув фотограф. Усі мовчали, а я був готовий битись об заклад, що «Янголи-охоронці» школи Джексона точно «були ні до чого».
— Вона тане! — вигукнув хтось із юрби. Ми стояли в калюжі білої мильної піни чи клею абощо, більш за все воліючи дійсно розтанути і зникнути з цієї ганебної сцени. Принаймні для всіх, хто рвав із нас животи, ми мали вигляд талих сніговиків. Саванна з Емілі стояли осторонь і смакували кожну хвилину чи не найприкрішої події у Ліниному житті.
Раптом з натовпу озвався хлопець:
— Було сидіти вдома!
Цього дурня я б упізнав скрізь. Я постійно чув його голос на спортмайданчику, а поза ним він, у принципі, й не навчився розмовляти. Та зараз Ерл саме нашіптував щось на вухо Саванні, поклавши руку їй на плече.
Це вже було занадто. Ерл навіть не помітив, як я промчав до нього з іншого кутка спортзали і замахнувся йому в щелепу мильним кулаком. Він гепнувся на підлогу, штурхонувши в польоті обручі на розфуфиреному Саванниному заду.
— Якого дідька? Ти геть здурів, Вейте? — Ерл намагався був підвестися, але я пхнув його назад ногою.
— Лежи тихо.