Будинок Рейвенвуда вже зовсім не запрошував до танцю — після цих подій Мейкон навряд чи пустив би в свою оселю бодай одну срібну сніжинку. Тепер усе було чорним. Абсолютно все: підлога, меблі, фіранки, стеля. Лише вогонь у коминку блимав розміреним вогником, освітлюючи кабінет навколо. Можливо, будинок міг віддзеркалювати настрій — у такому разі, Мейкону було не до жартів.

— Кухня! — і в його руках опинилася чорна чашка какао. Він передав її Ліні, яка сиділа навпроти вогнища, закутавшись у цупкий вовняний плед. Вона охопила чашку обома руками, тягнучись до тепла так само, як і її мокре, заправлене за вуха волосся. Мейкон походжав перед нею вперед-назад.

— Ліно, ти мала піти зі школи тієї ж миті, як її побачила.

— Мені саме не було коли — я борсалася у купі мила на очах задоволеної юрби.

— Більше борсатись не доведеться — ти сидітимеш удома аж до свого шістнадцятиліття. Так буде краще.

— Думаю, тут не головне, чи буде так краще для мене, — Ліна й досі трусилася, але навряд чи від холоду.

Тепер Мейкон витріщився на мене. Його очі були темні, холодні та злі, і я зрозумів, що він відчуває насправді.

— Ти мав забрати її звідти.

— Сер, я не знав, що робити. Я й здогадатися не міг, що Ридлі захоче зруйнувати спортзал. А Ліна ще ніколи не ходила на танці.

Вимовлені мною слова прозвучали доволі незграбно.

Мейкон знову зиркнув на мене, бовтаючи у склянці віскі.

— Цікаво, що ти взагалі не станцювала жодного танцю. Жодного!

— Звідки ти це знаєш? — запитала Ліна, відставляючи чашку. Мейкон знову почав ходити кабінетом.

— Неважливо.

— Для мене — важливо.

Він знизав плечима:

— Це все Мовчун. Він, як би це сказати, мої очі.

— Що?

— Він бачить те, що бачу я, я бачу те, що бачить він. Він же чародійський собака, ти знаєш.

— Дядьку Мейконе, ти за мною стежив!