— Хоч раз у житті облиште загадки. Ви казали, що я можу захистити Ліну, що я маю для цього силу. То чому ви врешті-решт не розповісте мені, в чому справа, містере Рейвенвуд? Мені остогиділо почуватися дурнем.

— Синку, я не можу розповісти тобі те, чого не знаю. Ти — винятковий випадок.

— Я вам не син.

— Мельхіседеку Рейвенвуд! — як грім посеред ясного неба, пролунав Аммин голос.

Мейкон заметушився.

— Як смієш ти вдиратися у цей дім без мого дозволу!

Вона стояла в махровому халаті, з низкою бусин на шиї, які — не знай я, що то було насправді, — можна було би прийняти за намисто. Мотузка гнівно погойдувалася в Амминих руках.

— Ми ж домовилися — цей дім поза зоною твоєї досяжності. Шукай інше місце для своїх брудних справ.

— Амаріє, не все так просто. Хлопчина бачить уві сні небезпечні речі — небезпечні для них обох.

У Амми очі стали по п’ять копійок:

— Ти хочеш сказати, що живишся від мого Ітана? І це має мене потішити?

— Заспокойся і не сприймай усе так буквально. Я просто роблю те, що захистить і його, і Ліну.

— Я знаю, і що ти робиш, і ким ти є, Мельхіседеку. Прийде час, і з тебе спитає диявол, тому не неси тієї нечистої сили до мої оселі.

— Я давно зробив свій вибір, Амаріє. Я боровся з долею і борюся з нею щоночі. Але я не темний, доки зі мною дитя.

— Це не змінює твоєї суті. Цього не змінити.

Мейкон примружив очі. Було очевидно, що між ними трималася тонка нитка домовленості, яку він ризикував розірвати, прокравшись у наш дім. І, до речі, вкотре? Нереально було сказати.

— А чому ви просто не розповісте мені, чим закінчується сон? Я маю право знати. Це ж мої сновидіння.

— Це дуже сильний, неспокійний сон, і Ліні він ні до чого. Вона ще не готова, а ви так незрозуміло пов’язані… Ви бачите однакові сни, тому я вважаю, що ти здогадуєшся, чому я не даю вам додивитися кінцівку.

Мене охопив гнів. Я кипів більше за місіс Лінкольн, котра обмовляла Ліну на зборах комітету, більше за себе ж самого у той нещасливий вечір, коли знайшов стоси батькових закарлюк.