Що довше книга залишалася на верхній полиці моєї шафи, то частіше мені здавалося, що в моїй кімнаті ширяють духи. Ліна теж запідозрила неладне, а щоночі ми бачили ті ж самі жахливі сни. Я спав усього лише кілька годин на добу і щоразу, як заплющував очі, вони чигали на мене знову. Нічна мана кружляла по колу, і в кожному сні я втрачав Ліну. Мені вже несила було жити так далі.

Тому я вирішив не спати — накачувався глюкозою і кофеїном від «коли» й енергетиків, без кінця грав у комп’ютерні ігри, перечитував усе від «Серця темряви»[24] до улюбленого випуску «Срібного серфінгіста», де Галактус поглинає всесвіт. Але, як і всі смертні, що не сплять кілька діб поспіль, на третю чи четверту ніч я заснув мало не навстоячки.

Навіть Галактус не витримав би такого надзавдання.

* * *

Вогонь.

Полум’я скрізь.

І дим… Я задихався від попелу й згару, сліпнучи від темряви, що поглинула все навкруг. Моє тіло наждаком продирала спека.

У вухах ревів вогонь.

Ліна зникла, її зойки лунали тільки в моїй голові.

«Відпусти! Тікай звідси!»

Мій зап’ясток от-от мав розірватися, кістки напиналися, мов гітарні струни. Її пальці вислизали, вона чекала, що я ось-ось відпущу її, але я цього ніколи б не зробив.

«Не смій, А.! Не думай відпускати!»

«Облиш мене. Прошу, рятуйся!»

Я не збирався її лишати.

Але вона вислизала з моїх пальців, я тримав її ще міцніше, але вона вислизала…

* * *

Я скочив у ліжку, задихаючись від диму. Сон був настільки реальним, що в роті гірчило, та в кімнаті й не пахло спекою. Навпаки — стояв холод, адже в мене знову відчинилося вікно. У місячному сяйві очі призвичаїлися до темряви швидше, ніж завжди.

Краєм ока я помітив у пітьмі силует. Хтось рухався у тіні.

— Чорт!