— Ні, не здогадуюся. Якщо ви знаєте, чим їй зарадити, чому не скажете нам? Чи не припините врешті-решт свої ігри з моїми думками і не дасте мені самому додивитися сон?

— Я лишень намагаюся захистити Ліну. Я люблю її і ніколи б…

— Знаю-знаю, вже чув — ви б ніколи не скривдили її. От тільки ви забули сказати, що й нічим би їй не допомогли.

Мейкон зціпив зуби. Тепер гнівався він — я вже добре вмів розпізнавати його настрій. Однак він ні на секунду не втратив над собою контролю.

— Я намагаюся захистити Ліну, Ітане. І її, і тебе. Я знаю, що ти до неї небайдужий і теж оберігаєш у свій спосіб, але є речі, які відкриються тобі згодом, які нам не підвладні. Ти зрозумієш: ви надто різні.

«Різні види» — так інший Ітан написав у листі до Женев’єви. Все ясно, що ще додати? За сотню років змін не відбулося.

Мейкон подобрішав. Я вирішив, що йому стало мене шкода, але справа була не в тім.

— У будь-якому разі, цей тягар нестимеш ти. Його завжди несе смертний — повір, я знаю.

— Я вам не вірю, і ви помиляєтеся. Не такі ми вже й різні.

— Ех, смертні-смертні, як я вам заздрю! Ви вірите, що здатні змінити життя, зупинити всесвіт, спростувати те, що було закладено ще до вашої появи на світ. Ви такі чарівні створіння, — Мейкон говорив зі мною, але вже не про мене. — Прошу вибачення за вторгнення. Залишаю вас у обіймах сну.

— Не потикайтеся більше до моєї кімнати, містере Рейвенвуд. І до моїх видінь теж.

Він розвернувся до дверей, а це мене неабияк здивувало: я очікував, що він зникне так само, як і з’явився.

— І ще одне. А Ліна знає, хто ви?

Він усміхнувся:

— Звісно. У нас немає секретів.

Я не всміхнувся у відповідь. Між ними було чимало секретів, і навіть якщо не цей, то обов’язково знайшовся б інший. Ми з Мейконом добре це розуміли.

Він відвернувся, махнувши чорним пальтом, і зник.

Зник, як і з’явився.

5. II Битва на Медовому пагорбі

5. II