У колі їхніх свіч я роздивився обличчя: Мейкон, Дел, Ліна, Ларкін, Ріс, Раян і Барклі. Були також менш знайомі мені родичі: Арелія — матір Мейкона, і ще якась засмагла жінка поважного віку. Та навіть звідти, звідки я спостерігав чи, точніше, намагався спостерігати за ритуалом, я помітив, що ця жінка надзвичайно схожа на свою онуку. Усе стало ясно.

Ліна побачила її теж.

— Бабусю!

— З днем народження, сонечко!

Коло розпалося, коли Ліна кинулася в обійми сивочолої гості.

— Я й не чекала, що ти приїдеш!

— А як же інакше? Я хотіла тебе здивувати. З Барбадосу сюди недалеко — умить долетиш.

«Умить — це буквально? Хто вона? Ще одна мандрівниця чи інкуб, як Мейкон?»

«Часта пасажирка „Юнайтед Ерлайнз“».

Я відчув Лінине тимчасове просвітління, однак мені цей день народження видавався дедалі дивнішим. Мого батька можна назвати божевільним, мати (нібито) померла, а жінка, яка мене виростила, непогано розуміється на вуду. Але й це ще не все. Тепер, стоячи у колі членів чародійського братства, мантій і свічок, я шкодував, що Амма не дала мені усіх потрібних знань. Я б хотів розуміти, що відбувається, а не просто чекати на чергову порцію заклинань і латини.

Мейкон зробив крок у коло. Пізно. Доведеться просто чекати. Піднісши угору свічку, він проказав:

— Cur Luna hac Vinctum convenimus?

Тітка Дел стала поряд. Її свічка спалахнула, коли вона піднесла її догори.

— Чому цього місяця заговір починаємо? — переклала вона.

Коло співучо відповіло, високо тримаючи свічі:

— Sextusdecima Luna, Sextusdecimo Anno, Illa Capietur.

Ліна вторила їм англійською. Її свічка спалахнула так сильно, що вогонь мало не обпалив їй обличчя.

— Шістнадцятого місяця, шістнадцятого року її буде обрано.