Ліна стояла посеред кола з високо піднятою головою. Її обличчя зусібіч освітлювали свічки, а вогник її каганця став навдивовижу зеленим.

«Л., що відбувається?»

«Не хвилюйся. Це обряд заговору».

Якщо це був лише обряд заговору, то до обрання я був явно не готовий.

Мейкон почав наспівувати мантру, яку я чув на День усіх святих. І як це вона називалася?

Ліна зблідла. Це було Коло крові. Тепер вона тримала свічку з заплющеними очима, а в зелений вогонь впліталися жовтогарячі смуги, розлітаючись на інші свічки і запалюючи їх теж.

— Ліно! — вигукнув я крізь спалахи, але вона не відповіла. Полум’я розсіяло темряву і злетіло догори так високо, що я збагнув: сьогодні вночі в Рейвенвуді даху бути не може. Я заплющив очі від гарячого і сліпучого вогню і згадав День усіх святих. А що як усе починається знову? Я спробував пригадати, як вони намагалися відігнати Сарафину, що співали. Як це заклинання назвала Мейконова мати?

Sanguinis. Але я не пам’ятав слів, не знав латини й уперше в житі пошкодував, що не ходив до хору.

Раптом хтось загамселив у двері, й свічки погасли. Зникли мантії, темрява й вогонь — від них не залишилося й сліду. Як за звичаєм, всі опинилися за святковим сімейним столом з іменинним тортом. Та ще й заспівали.

«Що за?..»