— До іншої бібліотеки.

Лінк кивнув, хоч і не допетрав, куди саме ми зібралися. Він їхав, не сперечаючись зі мною, як у старі добрі часи, і тарабайка мчала по гравію так, ніби сьогодні був понеділок і ми не встигали до школи. От тільки для уроків було запізно.

23.40.

* * *

Коли ми з розгону припаркувалися біля Історичного товариства, Лінк навіть не чекав роз’яснень. Я вискочив з машини, ще він не встиг вимкнути «Дриґачів», і Лінк наздогнав мене аж біля повороту до темного спуску попід другою найстарішою будівлею міста.

— Це не бібліотека.

— Правильно.

— Це ДАР.

— Правильно.

— Яких ти ненавидиш.

— Правильно.

— Моя мама сюди… ну… чи не щодня приходить.

— Правильно.

— Чувак, то що ми тут робимо?

Я підійшов до ґрат і просунув крізь них руку — вона прослизнула крізь метал, чи, точніше, крізь те, що здавалося металом, і стала схожою на кінцівку без зап’ястка.

Лінк схопився за мене.

— Слухай, Ридлі щось підсипала мені у коктейль, бо клянуся — твоя рука… я щойно бачив, як твоя рука… забудь, це глюки.

Я витягнув руку з-за ґрат і помахав пальцями перед Лінковим обличчям.

— Чувак, після всього, що ти сьогодні бачив, ти думаєш, що в тебе досі глюки? Навіть тепер?

Годинник показував за чверть опівніч.