— Тітко Дел! Ріс! Бабусю! Агов! Де ви? — викрикував я імена, і названі мною почали з’являтися на тлі дерев’яних предметів інтер’єру. Тітка Дел стояла біля сходів, замахнувшись лампою, що нібито ось-ось мала полетіти Маріан у лоба; бабуся з’явилася у дверях, затуляючи Раян; Ріс ховалася під сходами, тримаючи напоготові ніж до торта.

І раптом вони всі водночас заговорили:

— Маріан! Ітане! Ми так хвилювалися! Ліна зникла, а коли ми почули дзвоник з тунелю, то вирішили, що це...　

— Ви бачили її? Вона там?　

— А Ліну зустріли? Бо коли Мейкон не повернувся, ми забили на сполох.　

— І Ларкін! Вона ж не завдала йому шкоди, ні?　

Недовірливо глянувши на них, я забрав лампу з рук тітки Дел, передаючи її Лінку.　

— Лампа? Ви справді гадали, що вона вам допоможе?　

Тітка Дел знизала плечима.　

— Барклі пішов на горище, щоб переродити якусь зброю з карнизів і старих прикрас до дня зимового сонцестояння. А це все, що змогла нашукати я.　

Я присів біля Раян. Часу залишилось обмаль, а точніше — рівно чотирнадцять хвилин.　

— Раян, ти пам’ятаєш, коли я поранився, ти мене врятувала? Тепер мені потрібно, щоб ти зробила так само просто зараз, але у Ґрінбраєрі. Там лежать дядечко Мейкон і поранений Мовчун, їм треба допомогти.　

В очах Раян заблищали сльози.　

— І Мовчун теж?　

Лінк прокашлявся і заговорив з іншого кінця кімнати:　

— І моя мама. Ну, я розумію, що з нею бувало несолодко, але чи не допоможе вона й моїй мамі?　

—І Лінковій мамі.　

Бабуся, поплескавши Раян по личку, завела її собі за спину. Потім осмикнула на собі светр і спідницю.　

— Ходімо. Підемо Дел і я. Ріс, залишайся тут із сестрою і скажеш батькові, що ми пішли.

— Бабусю, мені потрібна Раян.