— У мене немає часу на пояснення, але далі дивного стане ще більше. Ми спустимося у бібліотеку, не схожу на звичайну бібліотеку, де ти рідко віритимеш своїм очам, тож якщо хочеш почекати мене в машині — я не проти.

Лінк намагався ловити мої слова, які я тарабанив зі швидкістю кількасот на хвилину, але загубився ще десь на півдорозі.

— То ти йдеш чи ні?

Він подивився на ґрати і без зайвих слів просунув крізь них руку. Вона зникла.

Лінк ішов зі мною.

Пригнувши на вході голову, я почав спускатися старими кам’яними сходами.

— Ходімо, нам потрібна книга.

Лінк нервово загиготів, дихаючи мені в спину.

— Книга? Ти хочеш взяти її просто зараз? У бібліотеці?

Коли ми йшли у темряві, поряд з нами вздовж стін спалахували смолоскипи. Я дістав один з них з металевого тримача у формі півмісяця і віддав його Лінку. Потім узяв собі інший і помчав останніми сходами до мурованої кімнати. Смолоскипи й далі спалахували, освітлюючи нам шлях до центру зали. З темряви виринули колони, що відкидали довгі тіні у мерехтливому сяйві піднятих вогнів. На вході до кімнати знову з’явилися добре знайомі слова: Domus Lunae Libri.

— Тітко Маріан! Ви тут?

Маріан ззаду поплескала мене по плечу, і я мало зі шкіри не вистрибнув, наскочивши на Лінка.

Лінк загорлав і випустив факел. Я почав затоптувати полум’я ногами.

— Чорт, докторе Ашкрофт, ви мене до смерті налякали!

— Вибач, Веслі, а ти, Ітане, що — зовсім з глузду з’їхав? Ти що, забув, хто мати цього бідолашного хлопця?

— Місіс Лінкольн зараз непритомна, Ліні непереливки, а Мейкона поранили. Я не можу зайти у Рейвенвуд, не можу знайти Амму, і мені потрібні підземні ходи.

Я знову почувався малим хлопчиськом, з якого горохом сипалися слова. Коли я розмовляв з Маріан, то мені здавалося, що я говорю з мамою, чи принаймні з людиною, яка бодай пам’ятає, як було з нею говорити.

— Я нічого не в силах зробити, я не можу вам допомогти! Хай що трапилося, обрання відбудеться опівночі, і я не зупиню годинник. Так само не врятую Мейкона чи матір Веслі, чи ще когось. Я не можу до цього долучитися, — вона подивилась на Лінка. — Мені дуже шкода, Веслі. Серйозно, без усіляких образ на маму.

— Мем? — приголомшено вимовив Лінк.