—　Сьогодні, Ітане, замість Раян буду я,— вона взяла сумку.

—　Я не піду без Раян,— наполягав я. Надто високими були ставки, надто багато стояло на кону.

—　Ми не візьмемо з собою необрану дитину у ніч шістнадцятого місяця! Її можуть убити,— Ріс подивилася на мене, як на цілковитого телепня. Я знову був не в темі.　

Дел заспокійливо взяла мене за руку.　

— Моя мати — емпат. Вона дуже сприйнятлива до сил інших і може позичати їх на деякий час. Зараз вона узяла сили　Раян. Їх вистачить не надовго, але наразі вона здатна зробити те саме, що моя дочка. І звісно ж, бабусю вже було обрано, тому вона й піде з тобою.　

Я подивився на годинник. 23.49.　

— А що як ми не встигнемо?　

Маріан усміхнулася і простягнула книжку.　

— Я ще ніколи не відносила замовлення у Ґрінбраєр. Як гадаєш, Дел, ти знайдеш шлях?　

Тітка Дел кивнула й одягла окуляри.　

— Палімпсести завжди знаходять старі забуті двері. От з новими у нас якраз більше проблем,— вона зникла в чорноті тунелів, а слідом за нею поквапилися Маріан і бабуся. Ми з Лінком ледь встигали за ними.

— Як на літніх жіночок, — віддихувався Лінк,—  вони вміють ворушити ногами.　

Цього разу прохід виявився старим і обдертим, стеля та стіни поросли чорно-зеленими смугами моху. Можливо, вкрилася мохом і підлога, але я не бачив її поміж тіней. Серед суцільної темряви наші п’ять смолоскипів гойдалися єдиними осередками світла. Оскільки ми з Лінком ішли позаду, дим застилав нам очі й пік до сліз.　

Що ближче ми підходили до Ґрінбраєру, то краще я розумів, що ми на правильному шляху: в тунелі сочився дим, але цього разу вже не від наших смолоскипів, а від потаємних виходів у світ назовні.　

— Ось вони,— закашлялася тітка Дел, намацуючи краї прямокутного отвору в кам’яних стінах. Маріан здерла мох із плити, і та виявилася дверима. Бібліотекарка встромила в замок місячний ключ, і він провернувся так легко, ніби його відмикали тільки позавчора, а не сотні тисяч днів тому. Двері були не з дерева, а з каменю, і я б ніколи не повірив, що тітці Дел вистачить сил їх відчинити.　

Вона зупинилася на сходах і покликала мене жестом. Дел знала, як нещадно спливає час. Пригнувшись під заростями моху, я вдихнув вогке повітря, піднявся кам’яними сходами і,　нарешті вибравшись із тунелю, застиг: переді мною стояв той самий кам’яний стіл у склепі, той самий, що стільки літ тримав на собі «Книгу місяців».

Я знав, що не помилився, бо книга лежала на ньому й зараз.