Похитавши головою, я зняв для Маріан найближчий факел зі стіни.

— Ви не зрозуміли. Я не прошу вас зробити щось понад ваші повноваження бібліотекарки чародіїв.

— Тобто?

Я кинув на неї багатозначний погляд:

— Мені потрібно доправити в Рейвенвуд книжку, — я нахилився до найближчої купки книжок і, обпікаючи пучки, дістав перший-ліпший фоліант. — «Повний посібник з отруйних трав і нищівних чарів».

— Сьогодні? — скептично запитала Маріан.

— Так, сьогодні. Просто зараз. Мейкон просив мене, щоб до полуночі книжку доставили йому особисто.

— Бібліотекарі чародіїв — єдині смертні, що знають входи до тунелів «Lunae Libri», — теж багатозначно подивилася на мене Маріан. — Добре, що я саме одна з них.

* * *

Ми з Лінком рухалися за Маріан звивистими ходами тунелів «Lunae Libri». Спочатку я спробував був рахувати всі дубові двері, які ми відчиняли дорогою, але збився після шістнадцятого проходу. Тунелі були схожі на лабіринти, і кожен з них відрізнявся від попередніх. Деякі ходи мали низькі стелі, й ми з Лінком мусили під ними пригинатись; інші ж були настільки високими, що здавалося, не мали даху і відкривались у самісіньке небо. У прямому сенсі слова ми потрапили в інший світ. Деякі проходи скромно прикрашали хіба що дерево й камінь, інші ж схожі були на замки чи музеї — з настінними гобеленами, олійними полотнами і стародавніми мапами в рамах. За інших обставин я б зупинився почитати маленькі латунні написи під картинами — хтозна, можливо, на портретах були відомі чародії. Єдиним, що об’єднувало усі тунелі, був запах землі й часу, а ще — нескінченне брязкання ключів на поясі, серед яких Маріан шукала плаский металевий півмісяць.

Ми блукали, здавалося, цілу вічність, поки нарешті дісталися потрібних дверей. Наші смолоскипи дотлівали, і я повинен був піднімати вогонь, щоб розгледіти на вертикальних дошках одвірка вирізьблений напис. «Маєток Рейвенвуд». Маріан прокрутила місячний ключ в останній залізній замковій шпарині, і двері відчинилися. Різьблені сходи вели у будинок, і ледь глянувши на стелю, я упізнав перший поверх.

— Дякую, тітко Маріан, — сказав я до неї і простягнув руку по книжку. — А це я передам Мейкону.

— Не так швидко. Я маю перевірити твій формуляр, Ітане Бейт, — підморгнула мені вона. — Книжку я принесу особисто.

Я подивився на мобільний: знову 23.45. Але ж це неможливо!

— Як зараз може бути той самий час, що й біля входу в «Lunae Libri»?

— Це місячний час. Ви ж, шибеники, ніколи не слухаєте, що вам кажуть. Тут, унизу, все не так, як здається.

Лінк і Маріан піднялися за мною сходами до вітальні. Рейвенвуд залишився таким самим, яким ми його бачили востаннє: з тортом на тарілках, чаєм і купою нерозпакованих іменинних подарунків.